Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
Сергій пробелькотів щось нерозбірливе, а тітка Свєта зайшлася гучним реготом, при цьому показуючи блискучий верхній ряд золотих зубів. Сергій закліпав очима. Тітка Свєта була дебелою огрядною жіночкою невизначеного віку. Чи то п’ятдесят, чи, мо’, й шістдесят літ. Кругле, мов паляниця, личко не давало точної інформації про це. Сергій часто чув, як вона нарікала то на свого алкаша-мужа, то на нероб-доньок, що сидять у неї на шиї, Вєрку та Ритку. Скільки кому років, не уточнювалося. Вони просто, зі слів люблячої матусі, є ледачими паразитами та пришелепуватими нахлібниками.
— Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зоряна взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, — і тітка Свєта стукнула щиглем себе по дебелій шиї. — Був, як і мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже, що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог, канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю — таке не лічиться. Зоркіного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой, що це я розпатякалася, — тітка Свєта стрепенулася раптом. — То приходь, пацанчику, через тиждень.
Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Свєта його обірвала:
— Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збоченець який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. — Простягнула йому руку з дріб’язком. — На твою здачу. Смачного, малий!
Сергій розумів, що від тітки Свєти більше нічого не довідається. Та — гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай. Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не привиділася — це вже непоганий знак.
День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий Арсен.
— Та президенту Америки швидше можна додзвонитися, аніж тобі! Ти де телефон посіяв?
Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті, тому тільки скривився у відповідь.
— Сергію, я до тебе за допомогою, — вже миролюбно озивався Арсен. — Кілька днів тому познайомився з однією дівчиною. І той…
Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість, особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне. Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як хлопець зам’явся.
— І той, вона запросила мене на вечір поезії, — нарешті Арсен опанував себе і продовжував говорити: — Якісь там поетичні читання. Сказала, що я можу взяти з собою друга. Зберуться молоді поети, початківці. Щось типу клубу за інтересами.
— Ти полюбив поезію? — Сергій здивовано витріщився на друга. Потім криво посміхнувся, бо здогадувався, в чому причина.
— Ну, той… Не так щоб дуже, але… — затнувся Арсен, тоді вже зовсім іншим тоном додав: — Вона мені дуже подобається.
— Хто, поезія? — жартував Сергій.
— Вона. Дівчина, Олеся, — сказав із притиском Арсен. — Навіть більше. Я вже ходив один раз із нею на ті поетичні читання.
— Ого, і мені ніц не сказав, навіть півсловом не прохопився? Ну ти й партизан! — присвиснув Сергій, видно, все й справді у його друга серйозно.
— Не огокай, — обірвав Арсен сердито. — Скажи краще, підеш зі мною чи ні? Тут така дивна річ, я там, серед тих, типу, поетів, себе відчуваю, наче полонений, взятий під варту. Жодного знайомого обличчя. Але то не найгірше. Сиджу, печу раків, коли мене хтось щось запитує. Учора пішли з Олесею на каву. Сидимо, розмовляємо, і тут раптом її приятель, теж поет, намалювався. Підсів до нас. От і почалося! Ні чорта з того, що вони там між собою балакали, я не второпав. Про якісь там верлібри та хайку говорили.
— Хай що? — Сергій ледве стримував сміх.
— Не шокай! Так, є таке слово «хайку». Не менш дивне, ніж твої парсеки та ексцентриситети. Холєра! Питає тоді мене її приятель: «Колего, а вам що більше до вподоби — мадригал чи канцона?»
— І що вам більше до вподоби, колего? — Сергій уже не стримувався і реготав, уявивши собі картину, як Арсен, увесь спітнілий від зусиль пригадати чи бодай вгадати, про що це його запитують, ніяковіє. — Ти хоч йому врізав?
— За що? Йди в баню, Лічозоре! Ги-ги, як смішно! Хотів би я на тебе подивитися! — Арсен зовсім не зі зла огризався.
— Ну, я не доріс до стосунків аж таких високих, — пригадав собі Зоряну. — Волію, щоб мої дівчата хоч інколи ходили все-таки землею, а не літали попід хмарами.
— Таки-так, — відреагував миттєво Арсен. — Одного позахмарного придурка в сім’ї вистачить.
Що було робити? Мусив виручати друга. І ось вони на тих поетичних читаннях. То актова зала якоїсь середньої школи в центрі міста. Тут суцільна темрява, очевидно, так задумано, для більшого ефекту. Але через це роздивитися людей, які сидять поруч, майже нереально. Та чи й треба? Сцена освітлена прожектором. Один пан, трохи старший від решти присутніх, тих самих початківців та перспективних, стоїть на сцені та оголошує, хто зараз виступатиме. На сцену по черзі виходять молоді люди, щось там виголошують, пояснюючи те, про що пишуть, як живуть і для чого. Кажуть різне. Публіка реагує також по-всякому: сміється, аплодує стримано, аплодує несамовито, аплодує стиха, гуде, аукає. Сергій спочатку скептично ставиться до того, що відбувається, бо він більше половини зі сказаного ораторами не розуміє. Навіть одного разу задрімав, коли виступав бородатий хлопчина і читав оті вірші без рими, верлібри чи що… Арсен його боляче вщипнув, коли Сергій почав хропіти, мовляв, не встидай мене перед дівчиною. Довелося постаратися зі всіх сил. Переконував себе розумними аргументами: мусить у тому дійстві бути хоч щось варте уваги, якщо стільки людей воно сюди привело і не дає спокійно їм спати, як йому його зорі. Не всі ж тут поети, є й просто слухачі чи вболівальники, як ото Арсен.
Найдужче тішили віршики патріотичного спрямування. Тарабарщина ще та… Написані автором, певне, з примусу. Там і про гори Карпати, і про едельвейси, і про калину, соняшник, сина непутящого, що матір забув, і про доньку, яка продала свою працю за долари, забувши матір… Жесть, одним словом…
Біля Арсена сидить та, заради кого вони сюди припхалися. Дівчинка Олеся. Гуманітарний факультет універу, другий курс. Рафінована львів’янка — так вона сама про себе говорить, коли знайомляться. Пишається собою неймовірно. Худенька, доволі висока, майже одного росту з Арсеном. Зелені очі, він би злякався їх, коли б десь перечепився вдень поглядом, бо мають у собі щось надто божевільне та колюче, можливо, тому, що надто зелені. Довга тонка шия, на ній разок білого намиста, може, й перлинки, Сергій не розбирається в цьому. Довге руде, не виключено, що й фарбоване, волосся аж до пояса. Воно прикриває і вуха, і частину обличчя… Руки кістляві, тому й рухи трохи незграбні. Вбрана в довгу аж до землі блакитну сукню. Ще крила за спиною прироби — і готовий тобі ельф. Та назагал приємне враження справляє дівчина. Особливе.
Сергій згадав, як у молодших класах йому подобалася однокласниця, дівчинка Світланка. Вона сиділа на першій парті. Він любив дивитись, як сонячне проміння, що падало з вікна, блукало її світлими кучериками. Вона мала ніжний і лагідний голос і так була схожа на ангела. Вона була не з дитбудинку. Хлопці пробували і її шарпати за косички, та Сергій завжди заступався. Після молодшої школи вона переїхала з батьками в інше місто, залишивши після себе тільки дитячий спомин. Арсенова пасія чимсь нагадувала Світланку, можливо, легкістю та ніжністю своєю. Коли Олесю запросили на сцену, пурхнула, мов метелик.
— Свої вірші читає наша улюблениця, наша Олесечка, — майже з ніжністю проголосив ведучий вечора.
Олеся зачала свій виступ натхненно та щиро. Жестикулювала руками, ті, мов у лебідки, граційно рухалися. Сергій до слів не дуже прислухався, слухав тільки мелодику голосу. То була музика зі звуків. Дивився й на Арсена, той напіввідкрив рот і, не мигаючи, слідкував за кожним рухом маленького ельфа. Закохався його друг. Точно.
Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим Арсена. Пропав хлопець.
