Архе - Дереш Любко (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
оком бачиш усе вперед, а правим - усе назад. Думали, будемо на фізичному
продавати. Сканували ми собі на причандалах, а ти сама знаєш, як то: причандалитися на «архе» і дивитися на людей, на хмари, на бруківку... То ти
спочатку видиш «бруківку» БУКВАЛЬНО, а «бруківка» вибухає міріадами
обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її
поверхні. Ну, та ти вже знаєш. Так-от. Ідемо собі з Курсантом із Коптської на
Беранже, такі намалімонені, шо небо кришиться, глип на назву вулиці - а то
вже ніяка не Беранже, а натуральна тобі «Набережна». Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш - шом там вже під «архе» очі терти. Та!.. Шо
вже про пальці казати - боїшся, як би то поміж них поглядом не заблукати.
Курсант мені й каже, шо ми вже не у Львові. Я виджу то все як на газеті і
пояснюю: Львів-то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді
ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична панорама Львова. Інші
лексеми, особливий синтаксис. А будинок... той цілий сім-вісімнадцять
стовбичить посеред вулиці, як отвір. По-моєму, він колись горів. І ми
розуміємо, шо то знак. Бо з даху того будинку щез Сантехнік.
- Ви лазили у нього?
- Ну... Та. Але ми кров'ю заприсяглися не розказувати, шо такого там
Льолік... шо ми з ним там надибали... Потім ми повернулися у той Львів, який
знають всі. Де все, як годиться: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже - ти
розумієш. Тоді ше вся тусня «плазматиків» трималася купи, кожної п'ятниці
збиралися, обмінювалися досвідом... Виявилося, ми з Курсантом - перші, хто
відкрив паралельні лексикони Львова. Після Сані. Саня взагалі був велетнем у
цьому ділі. А тепер шо? Про Набережну, сім-вісімнадцять пам'ятають хіба
грицані одиниці. Вони називають його Останньою територією. Не чула?
Терезка заперечливо похитала головою.
- Про сім-вісімнадцять знають дуже деякі люди... їх називали Клубом
ненормативної лексики. Ти розумієш, про кого я... люди, які трохи на дечому
знаються. Вони сказали
99
мені, що той будинок якраз і є, в принципі, тим, що Сантехнік називав
антицентром. Буквально через пару днів, як ти закрапалася, ти знову
незбагненним способом віднаходиш мене. Це не спроста. Кажеш, незнайомий
хлопчина дав тобі цю адресу просто посеред вулиці?
Терезка кивнула, Антон продовжив мудрувати:
- Це теж не просто так.
- А як?
- А так, мишко моя, що його насправді не існує. Того хлопця. Запам'ятай це: його не існує.
- Але ж я бачила його.
- Ти бачила те, чого не могла не побачити. Для тебе є очевидним факт, що, раз
людина підходить до тебе, значить, вона реально існує. Однак архе спростовує
ці забобони. Ніщо з того, що існує за Набережною, не є схожим на нас. На наш
світ. Так мені розказував Курсант. Він прогулявся туди і назад. Льолік
насправді дуже мало зумів пояснити мені, що там, на іншому боці тексту. Але
він сказав, що все, що приходить до нас звідти, має в собі стільки причинної
сили, що ми не в силах опиратися цьому. А тобою якраз і зацікавилися. З
тамтої сторони, - Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потерши носа. - Тобі потрібно заглянути на Останню територію.
- Ах, так? - Терезка зробила круглі очка. - А навіщо, скажи?
- Хіба ти не зауважила змін? Зміни самого принципу, за яким колись у тобі
могли відбуватися якісь зміни?
Терезка не розуміла, про що це він, але заради власної безпеки кивнула.
- Я так і знав! - вигукнув Антон. - Я зрозумів ше тоді, коли ти не хотіла
віддавати мої записки. Ти й не могла пам'ятати, як я клав їх тобі до
наплічника, бо то була зовсім не ти! Пам'ятаєш, як ти їздила між різних
варіацій на тему? Тепер я розумію: ти - це насправді для мене вже не ти, так
само я вже не той я для тебе, якого ти зустріла. Ти так і не повернулася у
свою початкову точку!
100
Терезка знизала плечима, і частина Антонового ентузіазму випарувалася.
- Чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?
Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, Антон сковтнув і тихо мовив:
- Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у «плазмі». «Плазма» вже кілька
разів показувала мені на Останню територію, але я, коли чесно, ні разу так і
не зважився сходити туди, - сказав він і затягнувся папіросою. - Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти
його, але тоді береш відповідальність за все, що стається після того, як ти
знімеш слухавку. А не знімеш - воно наче й спокійніше, але потім дуже вже
муляє. Тобі ніколи не дізнатися, хто це був. І як би змінилося твоє життя від
цього дзвіночка.
«О, а це звідки?» - сполошилася вона. Від прозріння, що зараз, саме зараз на
станції «Бескиди» дзеленчить телефон, тіло самовільно смикнулось.
- Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є
Набережна, сім-вісімнадцять, зісере-дини. Це таїна таїн львівських археманів, але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. А тобі тицяють адресу
Останньої території прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди
сходила? Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти
розумієш, про шо я.
4
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок
по ще свіжому в пам'яті маршруту. Терезка подумала, що зараз для повної
компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз і вигулькне.
- До Набережної мені відомо два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися
«плазмою», а потім лізти у місто. Але це відпадає. Ти не зуміла повернутися у
свій світ, значить, ти потенційно можеш загубитися у місцях, вільних від
словникового запасу. Як це ледь не сталося зі мною. Нам
101
треба спіймати номада, - сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. - Так
проникнути у паралелізм навіть простіше. Між іншим, помади - теж відкриття
видців.
- А це ше хто такі? - спитала Температура і поправила лямку наплічника. Повз
них пройшла компанія поляків-пенсіонерів. Туристи.
Об'єкт №1. НОМАД
З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що
засмоктує сам себе досередини завдяки тиску, створеному його усвідомленням
ззовні. Дехто стверджує, що видить номада як сферу з рухомим антицентром, котрий постійно тікає всередину себе.
Живучи у вічній зміні світів, номади украй рідко зауважують магію свого руху.
Власне кажучи, для них метафізика - це фіксованість. Грузнучи у товщі
Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого
першопочаткового походження, номади залишають специфічні викривлення
простору, щось на кшталт лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь
углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не
триває - здебільшого тому, що всі номади відлякують. Закутані у чорні клобуки
страшні жебрачки, що стеляться долом; стікаючі кров'ю паршивці-алкоголіки; лукаві покорощені бомжі в оточенні об'їдків целофану; тощо.
У ролі номада можна також використовувати безпритульних псів із «окулярами» -
білими колами довкола очей. Номадами можуть стати перелітні зграї вороння або
винятково гучний шум.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. «вічні туристи», схожі
на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-х років. Правда, ніколи не відомо наперед, до чого приведе контакт із номадами у горах - місці
мурашників, нір та каміння (як відомо, мурашники та нори
102
являють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в суміжний; велике
каміння своєю від'ємною швидкістю не дозволяє тріщинам, що утворилися на
