Fata Morgana - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
Одні питали, чи не краще б вийти назустріч війську з хлібом та сіллю, упасти в ноги, скоритись.
Другі радили битись, не пустить козаків.
Але все се було не те.
Один тільки Підпара спокійно ходив між людьми і прислухався, а його очі, глибокі й суворі, щось замикали під наметами брів.
Усім здавалось, що Підпара щось знає.
Але Підпара мовчав.
* * *
Від кого пішла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Підпара посіяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась і осіла глибоко в серці, як камінь на дно. Доволі, що люди мовчки її прийняли, як останню надію, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кілька людей, аніж ціле село. Важка таємна згода запанувала між людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив і зачинився знову. А в ньому, як сім’я в жіночому лоні, росло щось, і стигло, і падало тінню на замкнені обличчя.
В осінній пустці, що облягала село, чулось зловісне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке, і вимагало жертви.
У Підпари під образами горіла лампадка. Святочний настрій спливав з богів і ліг на обличчя Підпари. Він говорив поволі, важко, наче одраховував гроші, і перед людьми знов був давній Підпара. Народ товпився в хаті і в сінях. До нього прийшли, він знов був потрібний. Тоді як іншим страх одняв розум, засліпив очі, Підпара не боявся нічого. Він був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надію спинити на ній свій біг та знайти рівновагу. Він знав, що радить.
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить військо, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тоді не буде за що карати всіх. Не село бунтувало, а тільки привідці. Коли б не вони, було б спокійно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економію в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усім гинуть за них? Рішитись хати — та що там хати, — може й життя!.
Він хвилювався.
Підпара насував брови:
— Тепер він панське бере, а пождіть трохи — візьме і ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва — оддай. Той склав яку сотню — рішайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме, а тоді і в бідніших. Від них життя не буде.
Гаврило, Підпарин тесть, вплів в сиву бороду жовтий кістяк руки.
— Що там! Постріляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як ніж серед тиші.
Світлиця важко замовкла. У мовчанці згоди, що затулила уста, страх родив підлість.
Коли б не було чого за се?
Тоді рудий Максим, староста сільський, витяг з кишені знак і почепив на груди.
— Я одвічаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всіх бунтарів. За се нічого не буде.
Одною рукою він бив себе по кишені, другою поправляв знак.
І все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мідь.
А коли так, то чого ждати. Скликайте сход. Нехай розсудять…
* * *
Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив’яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі, важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю — одвічні рушниці, зв’язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухать начальство. На сход скликали всю «мужеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть.
Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Маланка не пускала Андрія:
— Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось. Андрій не слухав:
— Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
— Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне, — шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
— Ой боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити…
— А кого саме?
— Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядіть, щоб не було чого і Андрію…
— Господь із вами, — жахнулась Маланка. — Мій так само був на гуральні, як ваш. Тоді півсела довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут…
— Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього:
— Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…
І вдарив Семена в лице. Семен оторопів.
— За що ти вдарив? Мене громада обрала. Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
— Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік:
— Ой братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його на ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала вздовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і повалилось на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло у ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
— Доволі, готовий! — обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось порвалось і увільнилось од пут.
Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.
Підпара витягсь у весь свій зріст.
— Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись, і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Гудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
— Як?! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?
Староста поясняв:
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Добре. А тим часом… Андрій Волик! Ведіть!
— Волик… Андрій… — прокотилось луною. — Тут… ось він…
— Ой боже, що він вам винен! — кричала Маланка. — Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірить, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах в нього бився ще крик:
— Змилуйтесь… люди… я нічого не винен. Він уклонився, торкнувшись чолом землі. Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу. І знов кривавим шляхом потягли тіло в калюжу. Але зараз мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
