Макар - Дашвар Люко (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗

– І без тебе, Маркевичу, знаємо! Годі нам тут голки у мізки встромляти! Оце рипиш і рипиш… – забурчала Злата негнівно. – А як мені його називати, коли він віком наче син мені? Саньок!

– «Саньок» – нормально, – сказав охоронець Пилипенко. – «Саньок» – значить, поважають.

– О! Навіть Пилипенко розуміє. – Злата сьорбнула чаю з чашки, усміхнулася лукаво. – Якби не поважали, був би він у нас не Саньок, а… «козел». Чи «мудак», приміром.

– Чи «сучий син»! – активно підключилися швачки. – Чи «дармоїд»! Чи…

– Жінки! Припиніть! – Іван Маркович Гурман почервонів з обурення. – У мене виразка. Лікар заборонив мені споживати здорову їжу під акомпанемент нездорових розмов!

– А сьогодні… до нього дівчина приходила, – повідомив товариству охоронець Пилипенко.

– Та ну! Красива? – зацікавилися жінки.

– Ну, так… Середньої паршивості, – ознайомив охоронець швачок зі своїми уявленнями про еталони краси. – Як на мене, так надто худа й чорнокоса.

– Ну! А що наш Саньок? – запитала Злата.

– А що Саньок? Саньок наказав: без діла його не відволікати. Я панянці кажу: нема його, пізніше буде…

Бухгалтер Гурман обурено кинув виделку на стіл.

– Ні, ну це просто свавілля і жах! Неприпустима анархія і штрейкбрехерство!

– Яке ще брехерство? Я не брешу! – образився Пилипенко.

– А директор… Директор знає, що в нього були відвідувачі?! – захлинався Іван Маркович. – Ти Олександру Миколайовичу доповів?! Чи, може, запитав у панянки, з яким ділом вона до директора? А що, як то дизайнерка, яку Олександр Миколайович шукає для фабрики – з ніг збився?!

– А то я дизайнерок не бачив, – авторитетно заявив охоронець. – Дизайнерки – вони у шарфах! І курять! А ця…

– Олександре Миколайовичу! – гукнула Злата Бубнова, коли йшла з обіду повз кабінет Макара. – А до вас сьогодні файна краля приходила, та Пилипенко не пропустив. Оце біда…

Макар відірвався від паперів. Усміхнувся збентежено. Повільно встав… До холу. Вийшов на поріг фабрики. Метрів за десять під липою стояла Нані.

– Мене не пускають до тебе! – вигукнула гнівно.

Макар ішов до дівчини, вдивлявся у біле личко, тремтів від азартного збудження – доля. Ось він сам посеред розпеченої пустелі, несе у долонях чисту дорогоцінну воду, і варто лише вдихнути глибше, не те щоби крок непевний ступити, – пропаде вода… Життя пропаде…

– Вони… просто не знають, що ти є… у мене.

Нані знітилася, звела бровки. Глянула на механіка з викликом.

– Тебе було просто знайти. Я подивилася папери, які ти лишив Борі.

Він кивнув: ясно.

– Тут мій дім. – Показав на фабрику.

Вона кивнула: ясно.

– Ти… полюбив мене задля того, щоби мій тато любив тебе разом із твоєю фабрикою?

– Ні! – шпарко. – Ні…

– Добре. Тоді хай він поки нічого не знає.

Макар хотів сказати: «Безумовно», та слово з нічора не годилося.

– Мовчатиму, – пообіцяв. – Як німий.

Вона знову кивнула: згода. Розгублено озирнулася, наче тато вже під ближнім кущем заліг.

– Назви мене на ім'я, – сказала.

Макар затамував подих: не розлийся, життєдайна волого! Не піди у пісок.

– Привіт, Нані… – прошепотів, ніби голосніше не можна.

– Поведи мене туди, де тобі завжди добре, Сашо, – сказала Нані.

Розгубився. І куди? У дворівневі Мартині апартаменти? Не питання! Та хіба йому було там добре? На фабрику? Швачки шиї повикручують. А більше – нема куди! Та й взагалі – немає в механіка місць сили, де би серце добром наливалося, думки яснішали, дихалося на повні груди… Брови звів: не піди у пісок… Акварель прозора перед очі: горобці цвірінчать, у вікно запах кави і вихлопних газів…

– Там… де мені було добре, мене вже нема. Але я покажу тобі… їдьмо. – До автівки.

– Ні. Пішки, – відказала. Навіть не запитала: далеко?

Кловський узвіз вивів до Басейної, по шкваркому Хрещатику до Майдану. На Поділ… Костянтинівська…

Не говорили. Йшли поряд, від випадкового дотику шарілися. Насторожено прислухалися до дихання одне одного. Нані дивилася вперед – ніби вивчала маршрут, яким можна потрапити до місця, де механіку завжди було добре. А Макар… Макар відчув себе голим. Геть голим.

«Знову мене на Костянтинівську несе, – бентежився. Огортало спогадами. – Гоцик, зараза… Люба… Кльово жили… Шкода, розбіглися… Тепер я би міг допомогти! Любі. І Гоцику, якби те падло попросило…»

Через арку-горлянку в дворик. Вишня, ружі, коти…

– Це тут? – запитала Нані.

– Ні. Не на землі. Вище.

Простягнув дівчині руку, повів рипучими сходами на дерев'яну веранду. Підлога непевна, як будь-які питання, плетені крісла покрутилися від людських жадань. Макар усміхнувся розчулено, легким дотиком змусив Нані опуститися в крісло:

– Тут був наш космос…

Хотів додати: «люба…» Знітився. Кинув збентежений погляд на ті двері, що колись за ними стукало Любине серце. Наче Люба підслухати могла. Ніби точно підслухала.

– …серце моє, – прошепотів.

Опустився на дерев'яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.

Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок-стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з-під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала – чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…

У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував – стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигіз-мундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…

Задихнувся – все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі – зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!

– Дівчинко…

Мобільний у кишені – а-а-а-а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися – де Нані.

Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв'язок, глянув на Нані винувато.

– Тобі… час? – спитала серйозно.

Знизав плечима:

– У чоловіка має бути справа. Інакше…

– Не виправдуйся.

– Добре…

– Я піду звідси сама, – уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.

– Чому?

– Щоби ти скоріше занурився у свою справу… – відповіла під акомпанемент Макарового мобільного – верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.

Бій зав'язався тої ж ночі. Розім'ялися нейтральними фразами.

– Я телефонувала…

– Знаю.

– Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…

– Раніше в мене не було таких складних справ.

– Але ти навіть не передзвонив…

– Вибач, сонце.

– Мало, коханий! Мені того замало.

– Що я повинен зробити, Марто? Скажи.

– Поясни.

– Що?

– Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці?…І ти не відповів на мій дзвінок?

Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший – щирий, недолугий – ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…

Обійняв розбурхану насуплену Марту.

– Вибач, сонце. Не міг при Нані…

– Що? – Мартині щоки – буряком. Із обійм видерлася. – Ти зустрічався з дочкою Новаковського?

– Так, – розвів руками. – Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.

Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:

– Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.

– Ти спав із нею? – Марта отямилася, пішла в наступ.

– Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? – Макар відповів жорстким контрнаступом.

– Бог з тобою, Сашко!

– Це не відповідь, сонце!

– Безумовно, відповідь. – Звилася. – У мене – тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…

– Що? – Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше – вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…