Москалиця - Матиос Мария Васильевна (книги без регистрации txt) 📗
А чоловікам також багато сили чоловічої треба. Скільки порожніх жіночих утроб тепер насіння просить! А де його взяти, того гарантованого ліку для здорового чоловічого сімені, як не в москалиці?
То нате вам, прошу дуже, домнуле-пане-то-варишу, корінчика з матриґану, на горілці настояному. І то небагато — лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше — біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі... й ані на
грам не більше.
А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує.
Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує.
Отак вона й живе — дні людям продовжує.
Вони їй за те з голоду не дають умерти.
Чи одежину яку з торжка принесуть.
Чи просто поговорять.
Уже добре.
Та ще когось за зіллям пришлють.
У Северининих казанах вічно щось булькає:
пахощі розносить на всю околицю.
Зайти в теперішню її обжиту хату — вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані.
У хаті темно.
Прохолодно.
День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату.
Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р!
А якби хто знав, як воно насправді було... Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж:
на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату.
А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки.
Чи може, пусто навіки.
І так добре: коли заселено.
І друге добре: коли пусто.
Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки — й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці.
До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво — й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви.
Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою.
Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер — лише пси та коти.
Сказати, що вона боялася своєї одинокості на цьому пів-порожньому хуторі, який мало не за один день раптово знелюднів, — не скажеш. Могла би вночі йти шукати а хоч би й цвіт папороті.
Але яку холеру тепер знайдеш, окрім безголів'я на свою голову?!
Вечорами чорні мовчазні стіни гір обступали зусібіч — і, хочеш-не хочеш, робилося страшно.
Ні вогника.
Ні душі.
Хіба лише шум потоку.
Та далека якась канонада збурює землю ночами.
Хто його знає, що тепер у світі робиться і чим воно знову обернеться для людини...
Ото чаклує собі над зіллями та травами — та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре.
НАЙБІЛЬШЕ Северина любила, коли до неї по трав'яні ліки присилали Іванку Борсукову. Дівчинка — як шило — вертілася на подвір'ї, далі зазирала в булькаючі казани чи говорила з принишклими котами, пощипуючи їх за настовбурчені вуха, а насамкінець сідала на поріг і розпитувала Северину про всякі речі.
- Що ти сьогодні робиш? — безстрашно зазирала карими очима в чорняву Северининого погляду.
- Шукаю долю, — відповідала та. І починала зазирати під лавку.
- Агій на тебе! — сплескувала в долоні дівчинка, як стара баба, але погляду із Севери-ни не зводила. — Хіба доля може ховатися під лавкою?
- Ого, Іванко! Долю можна загнати в нетрища, сховати в болото, не те, що під лавку. З нею, як і з людиною, можна зробити все. Злякати, наврочити, проклясти, відвернути чарами.
- А ти не знаєш, москалице, де моя доля? — трохи подумавши, запитала дитина.
Вона завжди думала перед тим, як про щось запитати.
Ніхто, крім цього дивакуватого дрібного мізинчика — Іванки Борсукової — не називав її москалицею так ніжно й тепло, ніби насправді пестив, а не знущався.
Дитина розтягувала слова, мовби гойдалася на канаті, не боячись зірватися з нього.
Тоді Северині до горла котилися сльози, а вона їх заштовхувала назад, так, як би місила руками.
- Дитинко... Доля ніколи не шукає людину. Людина сама її має знайти й заволодіти нею. Знайдеш — буде твоя.
- А як не знайду?
- То так і проживеш. Без Долі. Іванка знову довго мовчала. Тоді спідлоба подивилася на Северину:
- Як ти?
Северина не відповіла, лиш поклала перед дівчинкою тасу з горохом.
- Поможи мені перебрати ці адамові сльози.
- А що, горох — то адамові сльози?!
- Коли, Іванко, Господь, вигнав Адама і Єву із раю, їм треба було жити й харчуватися. Ото й мусив Адам обробляти землю, щоб прогодуватися зі своєю жінкою. Але Адам, як ми, не був привчений до роботи, тому й плакав, коли вперше ходив за плугом. А де падали його сльози — там сіявся й виростав горох. Тому він і називається адамовими слізьми.
