Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
«Займаються найперше Російською Історією та справами Французькими; отримані знову літописи від Митрополита Платона, і мені двічі підтверджували, аби скоріше переписати» [23, с. 254].
«Підніс переплетені літописці, від Митрополита Платона прислані, знайшов тут звістку про кончину Київського Великого Князя Володимира Рюриковича, — мав подяку» [23, с. 254–255].
«Виходили (Катерина II. — В. Б.) в кабінет, бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого призвали самого лише Митрополита, його пригощали; до решти не виходили» [23, с. 258].
Подібних записів можна запитувати ще з десяток!
Катерина II мала в своєму розпорядженні всі найдавніші шедеври київської слов'янської писемності, у тому числі коштовний твір легендарного Нестора «Повість минулих літ». Цілком можливо, що шедевр міг називатися по-іншому, і в текст, який дійшов до нас, могли бути внесені істотні зміни. Тут сумніватися не варто, інакше він дійшов би до нас в оригіналі.
А те, що оригінал існував і був у руках Катерини II, засвідчив особисто О. В. Храповицький:
«Взялися за Російську Історію; говорили зі мною про Нестора. Я: nous l'avons vu en original» [23, с. 243].
Останнє речення цієї цитати перекладається з французької мови так: «Я (О. В. Храповицький. — В. Б.): Ми його бачили в оригіналі»(!!!)
До чудового зізнання статс-секретаря додати нічого. Прошу лише звернути увагу: йдеться про справжній оригінал Нестора, без усяких, згодом вигаданих, «літописних зводів». Про те, навіщо ці літописні зводи з'явилися згодом, поговоримо нижче.
Були у Катерини II в руках і інші оригінали першоджерел, що не дійшли до нашого часу. Зокрема, «Книга степенна царського родоводу», написана духівником Івана Грозного Афанасієм з ініціативи митрополита Макарія.
Але чимось і «шедевр Івана Ірозного» не влаштовував Катерину II, хоча він «обґрунтував» «пряму спадковість московських Рюриковичів від Візантійських імператорів». А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоємний ряд візантійських кесарів.
Здавалося б, чого ще вимагати?
Ми знаємо: Катерина II була німкенею, тобто людиною працьовитою і пунктуальною. Німці пустопорожньою справою ніколи не займалися. Тож марно витрачати час на «твір» російської історії без потреби вона б не стала. Тим паче, що її під ту пору з усіх боків облягли серйозні проблеми. Певно, щось у «Повісті минулих літ» та в «Книзі етепенній царського родоводу» принципово не влаштовувало Катерину II,
Переконаймося, що і «Книга степенна…» була в імператриці:
«Двічі запросили для розмови про Російську Історію. Задоволені, що знайшли в Степенній Книзі ім'я опікуна Короля Шведського Вольдемара І» [23, стор. 255].
Отже, навіщо ж Катерині II знадобилося заново складати родовід «Російських Великих Князів» і писати «Історію Російську»? Вона мала стародавні оригінали на руках, і досить було тільки зберегти ці шедеври для нащадків. Навіщо було складати «нові списки»?
Але в тому й полягає таємниця, що до нашого часу дійшли лише «творіння» — «літописні зводи», і назавжди, після Катерини II, зникли оригінали давніх пам'яток. А «літописні зводи», що дійшли до нас, були знайдені або за життя Катерини II, або після її смерті. Таємниця полягала в тому, що до геніального твору Нестора «приточували» «місцеві літописці» чи то «Південної», чи «Північної Русі», аби надати їм достовірності.
Ось що писав про це М. М. Карамзін:
«Я шукав найдавніших списків (а він бо знав, що шукати! — В. Б.): найкращого Нестора і продовжувачів його, найбільш характерні, Пушкінський і Троїцький, XIV і XV століть. Варті уваги також Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовський, Архівський…
Я (М. М. Карамзін. — В. Б.) кажу тут про головні, найкращі, принаймні найвідоміші списки: їх є, може, близько тисячі в Росії, крім багатьох скорочених, писаних зазвичай у чверть аркуша. Катерина Велика, залюблена в нашу Історію, перша (зверніть увагу! — В. Б.) наказала друкувати літописи. Витратили чимало гропіей, але не зробили найпотрібнішого: поважного вченого зводу літописів. Навіщо друкувати одне у двадцяти книгах?..
У кожному з них є щось особливе і справді історичне, привнесене, слід вважати, сучасниками, або із їхніх записок…» [1, том І, с. 24–25].
Хитрою і завбачливою була Катерина II, але надто вже багато довкола неї й після неї було дурнів. Хоч куди пхалися, скрізь залишали сліди! У тому й полягала таємниця імператриці, щоб у жодному разі не фіксувати першоджерела. Такий був задум: з'єднати в «літописних зводах», тобто в народних оповіданнях, Київ і Московію. Так, в «Іпатіївському зводі» слідом за «Повістю минулих літ» іде Київський літопис за 1119–1200 роки, далі Галицько-Волинський літопис, який викладає події з 1201 по 1292 рік. Саме в цьому літописі згадується рік «заснування Москви». А «Лаврентіївський літописний звід» слідом за «Повістю минулих літ» містить опис «літописців Південноруських», а потім «Володимирсько-Суздальської Русі» [25, с. 80]. І така, виявляється, в давнину була!
Задум Катерини II підлий: видаються десятки «літописних зводів», їх потім «знаходять», де народні генії самі «переносять» «право спадщини» від великого Нестора, прадавнього Києва і Галицько-Волинського князівства на «Володимирсько-Суздальську Русь». А вже хто та як складав «північноросійські літописи», відомо тільки Катерині II і графові Андрію Петровичу Шувалову.
Ось так працювала «Комісія зі складання записок про стародавню Історію, переважно Росії». І 1792 року в Санкт-Петербурзі з'явився плід її праці — так званий «Львовський звід» із авторством «Літописця Руського». Як бачимо, авторство «Комісії» та особисто Катерини II «скромно» не вказано.
Всі наступні «літописні зводи» були «знайдені» або катерининськими «вихованцями», або особами, зацікавленими в їхній появі, і лише уточнювали «північноросійські літописці».
Імперські історики донині «соромляться» визнати «літописний звід», виданий 1792 року в Санкт-Петербурзі, катерининським. А дарма. Є дуже цікавий доказ цього. Статс-секретар чітко, за днями року, фіксував основні діяння своєї володарки. Отож перша згадка про «заняття» імператриці «Російською Історією» припадає на 31 липня 1786 року, а остання — на 29 грудня 1791 року.
Я вже наводив слова, коли «пригощали Митрополита». І після цього дня катерининські «заняття історією» — як відрізало!
«Славленням» Катерина II і митрополит під час різдвяного посту відзначили закінчення «великих справ».
А ось запис про першийдень появи «записок» графаА. П. Шувалова: «31 липня 1786 року. Відшукав папери… тут є записки Г. Андрія Петровича Шувалова» [23, с. 12].
Так у 1792 році з'явився державними мужами відредагований «Літописний звід держави Російської» у п'яти томах. І мов у анекдоті, складений «Літописцем Руським».
А далі пішло-поїхало. Усе інше, як кажуть, було справою техніки й ретельності.
«Мусін-Пушкін Олексій Іванович… граф, російський держ(авний) діяч… Йому вдалося відкрити Лаврентіївський літопис… Він опубл(ікував)… «Слово о полку Ігоревім» під назв(ою) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северного Игоря Святославовича (1800)» [9, том 17, с. 129].
М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:
«Я шукав найдавніші списки… У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий… За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том І, с. 24].
Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність становища. Виявляється, і Катерина II, і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими «недоуками». У них, як то кажуть, під рукою були прадавні «літописні зводи», а вони їх не помітили, Єпископи не знали, яка стародавня література перебуває в монастирях, O. В. Храповицький «не зволів» заглянути в бібліотеку Академії наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не вдали власної бібліотеки,
