Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:
«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].
Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.
Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.
Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?
Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.
Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.
Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки
не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.
Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.
Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.
Однак це тема іншої розмови, чому європейські історики так залюбки сприйняли московські «доважки брехні».
ЧАСТИНА ДРУГА
ТАТАРО-МОНГОЛИ
1
Розумна людина врешті-решт зверне увагу на безглуздя словосполучення «татаро-монголи». І справді, з якого боку не підходь до нього, а серйозно сприймати його неможливо. Навіть помінявши місцями складові на «монголо-татари», не позбуваємося безглуздя.
І якщо звернутись до праць тогочасних істориків, таких як: Плано Карпіні, Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-Дін, Джувейні та сотні інших, такого словосполучення у них не знайдемо. Є татари, є монголи, але давні історики ніколи не вживали термін «татаро-монголи». Не одну сотню років відомо, що татари — давній народ, який належить до тюркської гілки. За мовою, побутом, культурою та всіма зовнішніми ознаками — це цілковито тюркський етнос.
У той час як монголи — самостійний, незалежний від тюркської спільноти етнос, який належить до монголоїдної раси. Маємо ось такі незаперечні істини.
Отож, ніякого поєднання цих народів у одному словосполученні бути не може. Все одно, що назвати московитів татаро-чукчами. Цього робити не слід: і нерозумно, і некоректно.
Обидва терміни штучні і не мають права на існування. Термін «монголо-татари» є звичайна вигадка російської націонал- шовіністичної науки, використаний для приниження тюркських племен, будівничих Золотої Орди. Настав час прибрати його з історичної науки. Сьогодні ми з вами зуміємо це зробити.
Ось що пишуть сучасні казахські історики: «В. Л. Егоров отмечает, что словосочетание монголе-татары (как и татаро- монголы) появилось столетия спустя после распада монгольских государств, его впервые применил в 1823 г. П. Наумов» [45, т. 2, с. 282].
Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.
Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.
А ось як під це словоблуддя цілком серйозне наукове видання «Энциклопедический словарь» підводило наукову базу:
«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары — около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.—В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].
До питання кількісного складу армади хана Батия московити з давніх часів додали значні «доважки брехні». Спочатку вони визначали те військо в кількості 300 тисяч вершників. Та під тиском неспростовних фактів і свідчень давніх істориків посунулись до 150 тисяч. Хоча насправді хан Батий привів до країни Моксель не більше 30 тисяч людей.
«Героїчний епос» оборони Ростовсько-Суздальської землі все більше обростав вигадками. Доходило до абсурду, про що може свідчити опис письменником В. Яном знаменитого нападу на військо Батия Євпатія Коловрата, коли хан «з гармат стріляв по горобцях». Згадаймо, як метальні машини жбурляли каміння у тих, хто наступав. Це саме той випадок.
Однак найвищого «патріотичного задоволення» досяг російський письменник Володимир Чивиліхин у своїй книзі «Память», у якій вдався до психологічного й фактологічного аналізу давно минулих років.
Наведемо лише невеликий витяг із цього роману-есе, аби читачі відчули логіку мислення російського ура-патріота:
«Точного числа воинов Бату-Субудая, появившихся на границах Рязанского княжества осенью 1237 года, никто не знает… Многие историки явно приувеличивали, когда писали о 300—500 тысячах всадников… Предположение о 150-тысячном начальном войске степняков наиболее приемлемо» [44, с. 460—461].
Йому так забажалось — і то істина! Бажає душа В. Чивиліхіна слави із давніх-давен — і цього досить! Не тільки у цьому конкретному випадку.
Ще згадаємо про причини, які спонукали московитів до відвертої брехні.
Повернімось усе ж таки до терміна «монголо-татари». Як уже згадувалось, М. М. Карамзін у своїй 12-томній праці повсюдно вживав слово «татари» і лише зрідка «моголи», що надзвичайно суттєво. Бо великий свідок минулого В. де Рубрук взагалі не вживав ні слова «монгол», ні слова «могол»:
«Прежде чем нам удалиться от Сартаха, вышеупомянутый Койяк вместе со многими другими писцами двора сказал нам: “Не говорите, что наш господин — христианин. Он не христианин, а Моал, так как название «християнство» представляется им названием какого-то народа. Они превознеслись до такой великой гордости, что хотя, может быть, сколько нибудь веруют во Христа, однако не желают именоваться христианами, желая свое название, т. е. Моал, превознести выше всякого имени; не желают они называться и Татарами. Ибо Татары были другим народом…”» [11, с. 92].
