Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читаем книги бесплатно txt) 📗

Через те мені мало було споглядати: я хотіла згадувати все, пов'язане з кожним горобцем і кожною мурахою. Та я не мала пам'яті. Чому? Чому я була безпам'ятна? Що я мала зробити, щоб вернутися у вчорашнє чи в сьогоднішнє життя бодай маленьким спогадом?

До кого заволати у прозорім тумані, що завис над землею, повною людей, каміння й заліза? Перед ким простелитися срібним туманом чи срібною ниткою, щоб він змилосердився наді мною — і дав мені згадати… мене?

Я мусила бути там, про що хотіла згадати.

І я полетіла між пожежами і повенями, між будівлями і людьми; полетіла туди, де, може, чекали мене найбільше. Я не мала ні форми, ні змісту. Мала тільки бажання бути там.

…ВОНИ МЕНЕ НЕ ЧЕКАЛИ. Вони, здається, навіть і не тужили за мною.

Я літала над рідними місцями — і дивувалася, що саме тут найбільше почуваю себе терезами, які фіксують безпомильно точно діяння усього сущого.

Тут теж ніщо не мало переваги:

живий канат життя вгинався, витягувався, зморщувався, розправлявся, чадів, чорнів, переливався, але ніщо не могло порушити його незбагненної цілісності.

Проте тут усе було значно конкретніше:

сусідка сапала город,

племінниця годувала грудьми дитину,

кум бив свою дружину,

паралізований приятель незворушними очима дивився у стелю,

гробар копав комусь могилу, міліціонер мирив сімейну пару, їздовий ховав украдений з ферми мішок комбікорму,

хрещениця подавала заяву на одруження,

діти ішли зі школи, репресовані збиралися на мітинг, акушерка приймала пологи, божевільна замітала вулицю, вуйко брав із криниці воду… Кожен робив своє.

І я подумала: а чому вони, власне, мають тужити за мною? Може, вони і не знають, що мене вже нема?! А коли й знають, то хіба це причина, щоб думати тільки про мою смерть?

Повільна, важка сила несла мене над городами й хатами і раптом спинила над подвір'ям, на якому я знала кожен камінець і травинку.

Це була батькова хата. Тут готувалися… до мого похорону. Вражена, перелякана, майже зомліла, дивилася зверху… на себе — і нічого не розуміла. Тобто розуміла, але жахкий страх зціпив мені неіснуючі уста, і навіть, коли б вони у мене тепер були, я все одно не могла би нічого сказати. Уперше я не пошкодувала, що не мала очей. Коли б і вони були, я ще раз умерла би з плачу і туги: так лячно було дивитися на себе мертву і на своїх рідних, знайомих, сусідів, що рухалися в майже сомнамбулічному ритмі, і кожен з них робив якусь потрібну роботу для мене, не підозрюючи навіть, що подвоює мою муку.

Ця мука була тяжчою, ніж політ крізь горло Везувію услід за Вічною Жінкою. Саме тут моя душа так змаліла і почорніла з горя, що нараз і справді зробилася пташкою — маленькою ластівочкою — і сіла в старе гніздо під стріхою татової хати.

Це гніздо було моїм ровесником. Його звили ластівки після мого народження, і колись у житті казав мені мій золотий тато, що воно ніколи не було порожнє, і вчив не чіпати його ніколи, щоб, борони Боже, зруйноване ластів'яне гніздо не принесло пожежі в хату…

А тепер мій простоволосий, сивий, неголений татко підправляв домовину і не знав, що я дивлюся на нього із збереженого ластів'яного гнізда, і що плаче душа моя разом із ним.

О, навіть цієї хвилини мій татко залишався моїм, може, більше, аніж будь-коли: усю роботу він мав переробити сам, так, як уміли його безцінні руки. Він сам вибирав деревину для труни. Тато перекинув дошки, що були під стіною нашої хати, шукаючи саме ті, про які знав, що вони в гнилу погоду не рубані, шашіллю не точені,

десятком років сушені, нікому ніколи не зичені, на весільну підлогу не стелені.

Я не могла тепер приголубити свого татка, лише мої пташині ніжки могли ходити по вирізьбленій ним ринві, а дзьобик міг цюкати недостиглі йони в посадженому татком саду.

Тато стояв, припертий до домовини, і дивився чомусь у небо. Може, він не хотів, щоб його сльози капали на землю, а може, щось йому сказало, що я ще тут, майже поруч. Вітер розвівав його ріденьке сиве волосся, і тато здавався мені старцем, що ось-ось, сліпий, невидющий від горя, простягне руки вперед і піде на край світу, у світ за очі, шукаючи і кличучи мене. Колись я була схожою на нього обличчям і натурою, а тепер я, не схожа ні на кого, б'юся над татовою головою крилами, але він мене не бачить і не чує мене, лиш незрушно дивиться в небо — і великі, олов'яні сльози повільно котяться його дорогою щокою, і течуть десь за комір сорочки, може, аж до самого серця, поточеного гризотами, бідами і роботою.

Туга усього світу за мною видалася б мізернішою, аніж туга на цьому подвірї, в цій хаті, де не сміялися осліплі дзеркала і не скрипіли завіси знятих дверей.

Тим часом чоловіки — вуйки та сусіди — збивали столи для поминок.

Кухарка Наталка, яка порядкувала і на моєму весіллі, солила холодець.

Два трембітачі зі Сторонця-Путилова ходили горбами, з верха на верх, трембітаючи на ближні й дальні околиці, сповіщаючи про горе…

Боже, колись якийсь прибитий у голову ідіот запровадив на цих горбах обов'язкові гульки з трембітами, вигадавши, що трембітати можна від радості. Але трембіта ніколи не грала веселої: вона призначена винятково для смутку. Вона ніколи не мала радісного голосу, як не мала лету і моя ластів'яна душа, що перебігла нараз у тіло сторонецької трембіти, ридаючи моїми безмовними словами до зеленого світу, що тішився і плакав водночас, не знаючи і не чуючи моєї останньої туги за ним.

Я рвалася з трембіти на волю, на спалені сонцем верхи, догукуючись чогось загубленого. Але ніщо не озивалося на мій тужливий клич. Здавалося, що від такої туги мали би перевертатися гори і йти уплав дерева, чахнути трави і чамріти звірі.

Однак на горбах тривала правічна гармонія і упорядкована краса, якої не могла порушити смерть одної маленької людини.

А може, саме тепер збулося моє бажання, кинуте колись зопалу на папір: розстелити мою душу по смерті на полотнах оцих верхів? І хтось тепер і справді виконував мою волю, вичавлюючи із напівзомлілої трембіти залишки моїх бажань?

Однак моєї волі тут не існувало. Я розуміла, що чиниться воля чиєїсь Вищої сили, бо моя ластів'яна душа була раптово забрана з трембіти і знову перенесена в гніздо під стріху татової хати, де ніхто і не зогледівся, що пташечка відлітала, щоб виплакатися з горла старої трембіти на тих верхах, полотна яких ніколи не будуть встелені її душею.

Тут, на почорнілому враз клаптику подвір'я, і далі робилася велика робота. Колишня однокласниця Люда набивала подушку тирсою. А моя сестричка з моєю солодкою тіточкою і хрещеною маткою зодягали мене, час від часу перемовляючись крізь стримувані плачі і схлипи.

— Аби ви не защіпали ліфчик і ґудзики, — казала тітка, обгортаючи мою голову червоною хусткою, — аби таїм її нічого не тиснуло.

— А гребінь класти? — питала хрещена матка, втираючи мокрі очі.

— І дзеркальце клади, і годинник, і окуляри, і папір, і ручку, і цукерку, і перстень, — щоб усе було при ній, — відповідала тітка, зв'язуючи мої ноги внизу біля кісточок білим шнурком.

— Дивіться, жінки, як будуть виносити тіло, аби Василина Приймакова не вкрала шнурок, вона має моду на тих шнурках ворожити, — застерігала хрещена.

— Ой, тут подивишся… — заголосила тіточка не своїм голосом, припавши до мого холодного чола, потім поправила хустку, китиці вишитої сорочки, складені на грудях руки, поклала в них свічку, обгорнувши внизу її білим папером, вдихнула і знову вернула на подушку букетик сухого василька, накрила мене до половини тюллю і тоді запалила свічку.

Три заплакані жінки, схиливши голови, стояли над моїм тілом і не знали, що мої ластів'яні крильця сивіють від жалю і вдячності до них. Три жінки любили мене і турбувалися про мене, як про живу.

Колись перед першими пологами саме тіточка наказувала запам'ятати, що дитині буде легкою дорога звідти, якщо я буду з розпущеним волоссям і незастебнутими ґудзиками сорочки. Бідна моя тіточка і тепер хотіла, щоб там, звідки нікому немає дороги назад, я не мала ні в чому потреби.