Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
Його порятунок був — заскочити зараз верхи й кинутися вперед, до рідного дому, де захист і допомога. І він рвонув, схопившись за гриву чужого коня, але кінь здійнявся дибки й скинув його, і поскакав уперед, закривавлений, одним своїм виглядом розносячи погану звістку — а Джміль залишився лежати на камінні і не міг навіть ворухнутися, щоб відсунутися зі шляху сокири, що летіла, мов на плаху…
Сокира впала за дві волосинки від Джмелевої голови, причому відрубана рука, що вчепилася в топорище, іще сіпалася.
Гримнулося важке тіло. Дуже важке. Прямо на ногу. Джміль скрикнув: йому здалося, що під цією вагою переломилася кістка. Поруч заскреготіла сталь, хтось охнув, а потім почулося, як віддаляються швидкі кроки. Знову заіржав кінь. Джміль залишився на дорозі один — якщо не лічити небіжчиків.
Скавулячи, плачучи, він насилу виліз з-під важкого тіла. Той, що на нього впав, був мертвий розбійник з сокирою — неосяжні плечі, величезний зріст, такі переважно йдуть у різники…
Джміль підвівся і знову сів — ноги не тримали. Східець лежав нерухомо, відвернувши лице, ніби засоромившись. Тіло погонича в сірому плащі майже зливалося із землею. На узбіччі, осторонь від інших, валявся ще один мрець, молодий незнайомець у чистому франтівському одязі, зіпсованому зовсім трохи — дірою на грудях. Коні десь ділися; ледве чутно шумів ліс, і з кожною секундою ставало темніше…
Знову почулися швидкі кроки. Тінь виринула з-за повороту; Джміль здригнувся.
— Джміль? — уривчасто запитав знайомий голос.
— Га…
— Вставай.
Його знову взяли під пахви, наче маля, й поставили на ноги. Джміль одразу згадав сьогоднішній ранок — темряву й холод, і оцього ось незнайомця, нав’язаного йому в провідники.
— Де ти тут узявся? — незнайомець зазирнув йому в очі, хоч уже було дуже темно. — Разом з купцем? Чого ти з ними?
— Стежка, — прошепотів Джміль. — Я по стежці… короткій.
Цей чоловік мислив куди швидше за покійного торговця Східця:
— Не найкращий день, щоб ходити короткими стежками. Я вже було подумав, що тебе вбили.
Попереду, куди вела дорога, замерехтіли вогні, почулися голоси й кінський тупіт.
— Зустрічай батька, — так само уривчасто велів незнайомець. — Кінь під скривавленим сідлом — не найкращий вісник, правда?
Остаточно споночіло. Двоє тіл лежало посеред двору під рядном. Ще двоє — збоку, без накриття. Хазяїн трактиру, високий блідий чоловік, стояв над ними з ліхтарем, то піднімаючи світло, то опускаючи, наче досі не наважуючись повірити очам.
— Твій син витримав іспит, але його не взяли вчитися далі, бо він не з Макухи.
Хазяїн одірвав погляд од убитих розбійників. Подивився на Стократа, насупився, намагаючись зосередитися:
— Не взяли?
— Князь велів не брати прийшлого.
— Князь… — хазяїн знову подивився на трупи.
Його дружина стояла, вчепившись у меншого сина. На Джмелевому лиці засохла чужа кров. Два його брати повернулися зі смолоскипами, ведучи за вуздечки коней.
— В’юки тут… Усе ціле…
— Ціле, — повторив, мов заведений, хазяїн трактиру. — А ти… Стократе… де ти тут узявся?
— Не цілий же вік мені жити в Макусі. Я бурлака, якщо пам’ятаєш.
— Бурлака, — хазяїн закусив губу, прагнучи покласти край нав’язливій грі в луну.
— Але Джміль витримав іспит, і хто завгодно може це підтвердити.
— Батьку, — старший хазяїнів син зупинився поруч. — Ми… ще одного знайшли.
— Ще одного? — хазяїн здригнувся.
Середній син, сопучи, затяг у двір рядно. Каблуки лежачого в рядні залишали борозни на чорній землі.
Стало тихо.
Цей розбійник умер останній: Стократ його ледь не впустив. Догнав у напівтемряві, незвично швидкого й спритного, і зупинив, не гукаючи, не глянувши в лице…
— Це лісовик, — сказав старший син.
Стократ узяв у нього смолоскип.
Лежачий був худий і невисокий на зріст, і, мабуть, молодий. Повіки його заплющених очей були пришиті до щік вигадливим тонким швом.
— Ще ніколи не бачив лісовиків, — зізнався Стократ. — І часто вони йдуть у розбійники?
Дім, де він виріс, заслінка груби, столи й підлога, запах диму й вогкого дерева, — все, чим він жив у колишні спокійні роки, обволікало Джмеля, притупляло біль і проганяло страх. Він повернувся додому, і все, що сталося сьогодні ввечері, відсунулося й поблякло: смерть купця і його погонича, сокира, що летіла в голову, відрубана рука, що вчепилася в топорище…
Однак усе, що було в ці вісім місяців, відсунулося й поблякло теж: учнівство й життя в чужих людей, солоні таблички і вправи для чутливості язика, нарешті, надія стати майстром-мовознавцем. Джміль наче враз помолодшав, ніби життя його повернулося назад, до роздоріжжя, й пішло геть іншим шляхом.
Мати нагріла води й скупала його, наче маленького. Їй було байдуже і до мертвих розбійників, і до лісовика: менший син повернувся додому, у цьому був єдиний сенс і цінність дня. Вона була така ласкава й діловита, що Джміль зрозумів: мати ніколи й не вірила, що він досягне успіху в мовознавстві, його провал був для неї питанням часу.
— Ти весь подряпаний, ой-ой… А чого такий синець на спині?!
— Це я торбу погано склав… Кам’яна пляшечка весь час впивалася…
— Кам’яна? Що за штуки, з каміння пляшки робити — дурість!
Вона вилила ківш води йому на голову. Відчуваючи, як тече по лицю тепла вода, Джміль здригнувся — згадав загибель торговця Східця.
У Макусі ще не знають. Пундик ще не знає, що його батько нікому більше не покаже ні своєї пихи, ні гордості. А хтось же ж має принести цю звістку в Макуху…
«Тільки не я, — подумав Джміль і одночасно зрадів і засоромився. — Я не вчитимуся далі, зате мій батько живий…»
Батько й бурлака на ім’я Стократ розмовляли в обідній залі, і в порожньому трактирі якось дивно глухо звучали їхні голоси.
— Виходить, ти все-таки чаклун.
— Я бурлака.
— Чаклун-бурлака, — хазяїн трактиру ніяк не міг зупинити важкої голосної луни, що звучала в ньому десь усередині й змушувала повторювати вже сказані слова.
— Хоч би й так.
— І ти не просто проходив мимо.
Стократ зітхнув:
— Та й ти не просто так сидів у себе в трактирі й чекав проїжджих.
— Що? — хазяїн різко підняв голову.
Стократ дивився йому прямо у вічі.
— Наклеп, — хрипко сказав хазяїн трактиру. — Я людина… надійна, у мене ліцензія від князя… стільки років на одному місці, мене всі знають… А ти бурлака, ти… про тебе таке кажуть, що…
Він замовк.
— Поділили здобич і розійшлися в різні боки, — задумливо сказав Стократ. — Хтось пропав і вмер, хтось вижив і далі чинив розбій, хтось на свою частку вибився й побудував млина… чи трактир, наприклад. І пішло інше життя: сім’я, діти, господарство. Але коли раптом з’являються колишні дружки, як їм відмовиш?
— Наклеп, — прошепотів хазяїн, і голос його з хрипкого став сиплим.
— Півроку тому — були ті самі чи інші?
— Не знаю. Ти мене не забалакуй… чаклуне.
Стократ кивнув:
— Так. Допитати б їх, та пізно. Хоча…
Він витяг з піхов меча.
Хазяїн трактиру відсахнувся разом з важким кріслом, на якому сидів:
— Ти…
Й одразу вмовк. Клинок у Стократовій руці тьмяно світився, наче вузьке віконце в ледь освітлений, хиткий світ. Там, усередині, ворушилися тіні, наче водорості на дні.
— Придивися, — Стократ простяг клинок трактирникові, руків’ям уперед.
— Ні, — той сховав руки за спину.
— Придивись, хто там усередині. Може, когось упізнаєш…
— Ні!
— Дарма, — Стократ підніс клинок до очей, і на його лице впав синюватий відблиск. — Мій меч не те що любить убивць… Він просто забирає їх собі.
Трактирник видав горлом свистячий звук.
— Ось три душі, — продовжував Стократ. — Дві зрозумілі, як стерво, тупі й смердючі — кінчені. Третя неясна якась, хоч теж ясно — душогуб… От як лісовик міг зв’язатися з розбійниками? Я так зрозумів з розповідей, що лісовики ніколи не водилися з людьми.
