Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
Місіс Смолл відразу розповіла все тітоньці Енн, а та усміхнулася, відкинувшись на подушках, і сказала виразним, але по-старечому тремтячим голосом:
— Для Джун це дуже добре, та, сподіваюся, вони будуть обачні — справа ця досить небезпечна.
Коли вона лишилася на самоті, обличчя її спохмурніло, наче вкрилося хмарою, що віщує дощовий ранок.
Пролежавши в ліжку стільки днів, вона безперестану намагалася зміцнювати силу волі; це видно було й на її обличчі: кутики уст раз по раз стискалися.
Покоївка Смізер, яка стала на службу до тітоньки Енн ще зовсім молодою і про яку говорили: «Смізер — дівчина хороша, але надто млява», — щоранку з надзвичайною пунктуальністю виконувала церемонію, що вінчала здавна усталений ритуал ранкового туалету. Діставши з глибин сніжно-білої скриньки пласкі сиві кучерики, знаки особистої гідності тітоньки Енн, вона обережно вручала їх хазяйці, а сама поверталася до неї спиною.
І кожного дня тітоньки Джулі й Гестер були зобов'язані приходити й доповідати про Тімоті, про те, що у Ніколаса, чи пощастило любоньці Джун умовити Джоліона, щоб він прискорив весілля, адже тепер містер Босіні споруджує Сомсові будинок; чи правда, що дружина молодого Роджера при надії, як пройшла операція в Арчі; і що зробив Свізін із тим порожнім будинком на Вігмор-стріт, наймач якого збанкрутував і так негарно з ним повівся; та передусім про Сомса: чи Айріні й досі… й досі вимагає окремої кімнати? І кожного ранку Смізер чула: «Я зійду сьогодні вниз, Смізер, годині о другій. Ви мені допоможете, я ж бо надто залежалася!»
Розповівши про будинок тітоньці Енн, місіс Смолл під величезним секретом поділилася новиною з місіс Ніколас, котра в свою чергу запитала Вініфред Дарті, чи це правда, вважаючи, що вона, доводячись Сомсові сестрою, повинна про те знати. Від неї новина пішла далі й зрештою її внесли у вуха Джеймсові. Він страшенно розхвилювався.
— Ніхто мені нічого не розказує, — поскаржився він. І замість того, щоб піти до Сомса, мовчазності якого він побоювався, Джеймс узяв свою парасольку й рушив до Тімоті.
Місіс Септімус і Гестер (якій теж розповіли — вона людина певна, їй навіть розмовляти важко) охоче, навіть залюбки заходилися обговорювати новину. Даючи містерові Босіні роботу, Сомс, вважають вони, вчинив благородно, але досить ризиковано. Як це Джордж його назвав? Піратом! Дотепно! Джордж, той завжди придумає щось дотепне! Проте все це було зроблено в межах родинного кола — вони гадають, що Босіні вже можна зарахувати до рідні, хоч це якось і дивно.
Джеймс перебив їх:
— Ніхто про нього нічого не знає. Навіщо Сомсові здався отой молодик! Я певен, що до цього діла доклала рук Айріні. Я поговорю з…
— Сомс попередив містера Босіні, — перебила його тітонька Джулі, — щоб він нікому про це не розказував. Я певна, пересуди йому ні до чого, а коли довідається Тімоті, його це дуже розтривожить, і я…
Джеймс приклав до вуха долоню.
— Що? — запитав він. — Я вже зовсім оглух. Не чую анічогісінько. У Емілі знову болить нога. Виходить, у цьому місяці ми не зможемо вибратись до Уельсу. Завжди якась тобі халепа. — І, вивідавши все, що йому було треба, він узяв капелюха й пішов.
День був погожий, і Джеймс подався пішки через Гайд-парк до Сомса, де мав намір пообідати, бо Емілі злягла через свою ногу, а Рейчел і Сісілі поїхали до знайомих на дачу. З Роу він звернув на доріжку, що вела навпростець до Найтбріджських воріт парку через галявину, порослу вигорілою, низькорослою травою, де паслися чорні вівці, сиділи пари і лежали долілиць волоцюги, наче трупи на полі, де щойно відгримів бій.
Він ішов швидко, опустивши голову, не озираючись навкруги. Парк, що був якраз у центрі того поля бою, де він змагався все своє життя, не породив у нього ані думок, ані міркувань. Ці трупи, що їх викинуло тиснявою і виром боротьби, ці пари закоханих, що сиділи, пригорнувшись одне до одного, тішачися годиною раювання, вкраденого у нудної одноманітності щоденної праці, не розбудили його уяви, він уже пережив той час, коли людина перебуває в полоні фантазії; його ніс, наче ніс овечки, був спрямований до моріжка, на якому він пасся.
Один його наймач останнім часом почав зволікати із сплатою оренди, і перед Джеймсом постало серйозне питання: чи не виселити його відразу, але тоді, чого доброго, будинок може простояти пусткою аж до різдва. Он Свізін уже має таку халепу, але так йому й треба, — він надто довго вичікував.
Заглибившись у свої міркування, Джеймс простував рівномірною ходою, тримаючи парасольку за стрижень під ручкою, так щоб не черкати кінчиком землю й не м'яти посередині шовку. Його вузькі високі плечі згорбилися, довгі ноги швидко ступали з механічною точністю; і його похід через парк, де під ясним промінням сонця панував такий непорушний супокій і де стільки людей знаходили притулок, спочиваючи від жорстокої боротьби, що лютувала по той бік огорожі на бойовищі Власності, скидався на політ птаха, котрий покинув рідну землю і ширяє над морем.
Коли він поминув Альберт-гейт, хтось торкнув його за рукав.
То був Сомс, який, вертаючись додому з контори тінявим боком Пікаділлі, побачив батька і перейшов вулицю.
— Мати злягла, — сказав Джеймс. — Я збирався зайти до тебе, але, може, я заважатиму?
Зовні стосунки між Джеймсом та його сином відзначалися властивою для Форсайтів відсутністю сентиментів, хоча насправді батько й син щиро любили один одного. Може, кожен із них дивився на другого, як на вигідне капіталовкладення; в усякому разі, вони піклувалися про добробут один одного і радо зустрічались. Вони ніколи в житті не перемовилися жодним словом про інтимні життєві справи і не виявили в присутності один одного ніяких глибоких почуттів.
Їх зв'язувало щось таке, чого не можна висловити, щось глибинне, властиве кожній нації і кожній родині, — кажуть, кров людська не вода, а у них кров була не риб'яча. Для Джеймса любов до дітей стала тепер рушійною силою життя. Діти, створіння, в яких житиме частина його самого і яким він передасть нажиті гроші, — ось що спонукало його до наживи; а в сімдесят п'ять років чим він іще міг тішитися, як не грішми? Накопичити для дітей гроші — в цьому був сенс його життя.
Хоча Джеймс Форсайт і любив нарікати на долю, проте в усьому Лондоні, де він мав стільки володінь, Лондоні, що його він любив мовчазною любов'ю як осередок своїх успіхів, не було людини, наділеної здоровішим глуздом (коли головною ознакою здорового глузду вважати потяг до самозбереження, — Тімоті, той перебрав у цьому міру). Джеймс мав інстинктивний, на диво міцний здоровий глузд, взагалі притаманний його класові. У нього дужче, ніж у Джоліона, що славився владною вдачею і хвилевими нападами ніжності та філософських роздумів, дужче, ніж у Свізіна, що став жертвою власної ексцентричності, ніж у Ніколаса, що не міг дати ради своїм здібностям, і в Роджера, якого полонила заповзятливість, пульсував потяг до пристосовництва; з-поміж усіх братів він Найменше відзначався і розумом, і особистістю і саме тому мав найпевнішу надію на безсмертя.
Джеймс любив і шанував родину більше, ніж решта братів. У його ставленні до життя завжди було щось примітивне й лагідне; він любив родинне вогнище, любив послухати плітки, любив і побурчати. Зважуючись на якесь рішення, він збирав шумовиння розуму своєї родини і тим самим шумовиння розуму тисячі інших подібних родин. Рік за роком, тиждень за тижнем він ходив до Тімоті, вмощувався у братовій вітальні, схрестивши ноги, пригладивши довгі сиві баки, що облямовували чисто виголене обличчя, і стежив, як закипає родинний горщик, як у ньому підіймається шумовиння; потім він ішов додому, спочивши, освіжившись, заспокоївшись, втішаючись невимовним почуттям спокою.
Під сталевим покровом інстинкту самозбереження у Джеймса таїлася справжня лагідність; побувавши у Тімоті, він почував себе так, наче посидів годину на колінах у матері; і глибинний потяг сховатися під родинним крилом впливав у свою чергу на його почуття до дітей; його жахала думка, що світ може зашкодити їхнім достаткам, здоров'ю, репутації. Коли син його давнього приятеля Джона Стріта записався добровольцем до війська, Джеймс роздратовано похитав головою — він був здивований, як Джон Стріт міг таке дозволити; а коли молодого Стріта африканці простромили списом, він узяв це так близько до серця, що обійшов усіх своїх знайомих з єдиною метою сказати: «Я знав це наперед, та хіба їх переконаєш!»
