Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗

— Постараюсь!

Розділ VII

Агнешка попрощалася зі мною дуже ввічливо; це означало, що вона ображена па мене.

Ренні та Массумі образились ще більше. Ні той, ні та навіть не ворухнули хвостом.

Протягом п'ятнадцяти хвилин бабуся відповіла на сім привітань і на чотири, назвімо їх так, службові телефони. Дванадцятий дзвінок заверещав так нахабно, що я не сумнівався в тому, хто саме дзвонить. Безперечно — Фуньо. Бабуся перші двадцять хвилин відповідала ввічливо, але потім їй забракло витримки. Фуньо не хотів нічого слухати ні про моє «запалення голосових зв'язок», ні про те, що я страшенно захрип. Він сказав, що приїздить завтра з групою і запасом кольорової кінострічки.

Я підслухував цю розмову по своєму паралельному апарату, і вона дуже мене розважила.

Бабуся кудись вийшла, сказавши, що вернеться за годину, а це при її пунктуальності означало, що вона вернеться за годину й одну хвилину або за годину й дві хвилини. Звичайно, я відразу ж вимкнув телефон і, голячись у ванній кімнаті, щоб освіжити змучене так званим запаленням голосових зв'язок горло, заспівав арію Мефістофеля з «Фауста», потім почав «Пісню про блоху», та враз до мене застукали сусіди згори, знизу, з-за стіни ванної кімнати. Нічого не вдієш — мусив замовкнути. Замовк, так і не вирішивши, хто менш музикальний — я чи вони?

Про всякий випадок я знову прикинувся хворим, ліг на диван і став читати. Була за дванадцять десята, а ми з братами Кошмарик домовилися зв'язуватись кожної години. Точно о десятій я взяв у руки люльку й викликав співрозмовника. Цього разу це був Ярек.

— Привіт, кольоровий Кошмарику, — привітався я.

— Вклоняюся вам і щиро вітаю, пане Єжи.

— Дякую. А насамперед поздоровляю. Ви добрячу кашу заварили.

— Скоріше, в міру.

— Ваші кольорові димарі оглядали сьогодні з різних пунктів міста близько десяти тисяч людей. Більше, ніж на футбольному матчі першої ліги.

— То й чудово!

— Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі.

— Який на вдачу той редактор Фуньо?

— Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор.

— Він не зірветься?

— Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий.

— Ви якось підготуйте його до несподіванок.

— І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, — сказав я могутнім, як дзвін, голосом.

— Авжеж, я чую, ви втрачаєте голос із кожною секундою. Та все ж ви подивитесь кольорові димарі в їхній повній красі. У вас удома є кольоровий телевізор?

— Так, у дітей є дуже гарний, японський.

— Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти.

— А собаки теж розважаться?

— Собаки, мабуть, ні.

— Шкода, — буркнув я. — Скажіть, Яреку, все йде за планом?

— Так.

— А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно.

— Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать.

— Що це означає?

— Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько.

— О дванадцятій?

— О четвертій, тобто о шістнадцятій.

— О люди! — вереснув я, тремтячи від злості.— Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани!

— Точніше, догори димарями, — ввічливо докинув Ярек.

— Все одно, — я ще сердився. — Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок.

— Але ж ви маєте вдома чудового лікаря.

— Моя дружина — психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки.

— Одне близько від другого.

— Що правда, то правда, — буркнув я. — Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів.

— Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу.

Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі — це поки що тільки цікава подробиця.

До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій.

Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох кінострічок такий салат і так його перемішав, що навіть святий Францішек з голубиним серцем, побачивши той салат, дістав би якщо не нападу шаленства, то щонайменше нападу гикавки, від якої здригалася б земля.

Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», — операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.

День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV» [11]. О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина — через своє добре серце — взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову.

Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину.

— Дорогий мій чоловіче, — почала вона досить суворо. — Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло.

Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?»

Дружина зрозуміла мене цілком правильно.