Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗
- Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,- весело заговорила Христина.
Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.
- Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий бесарабський «кап-ді-боу»! Давайте ж чаю.
Бесарабців дражнять «кап-ді-боу», себто «воляча голова», тим що воляча голова - бесарабський герб. Бесарабці дуже сердяться за це прізвище.
- Чого це ви дражнитесь! - осміхнувся Бичковський.
- Привезла оце вам десять тисяч карбованців,- сказала Христина.
Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.
- Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші,- сказала Христина.
- Програв. Що правда, то не гріх. Ніде гріха таїти,- сказав Бичковський,- але, але… Це ваші жарти? Еге так?
- А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.
- Мене оженити? - аж крикнув Бичковський.
- Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.
Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.
- Ат! вже правда, що неповертайло,- сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.
- Знаєте свою давню любов? - сказала Христина.- Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…
- Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли,- обізвався Бичковський.- А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…
Бичковський задумався.
- Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з вогню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки! - крикнула Христина.- Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.
- Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.
- Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: «А в нашого дядька гарная дядина - бог йому дав,- та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав».
- Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія,- обізвався Бичковський.- Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…
- Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?
- Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…
- Ей ви, варивода! Добре виварили Марті Кирилівні воду! Беріть же зараз листок паперу та одписуйте, що приїду, мов, оце до вас зараз.
Бичковський виніс листок паперу.
- Чи на такому ж папері пишуть до молодої! - крикнула Христина і видерла в його з рук білий папір, пошматувала його й кинула додолу.
- Ось на якому треба писати! - сказала вона, і одщіпнула свій портфель та й вийняла звідтіля листочок дорогого паперу.
- Ось бачите! Намальовані голубки, що цілуються, а ось і гніздечко в квітках. Осьдечки пишіть! - сказала Христина.
Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! - обізвався Бичковський.
- Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?
- Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу,- сказав Бичковський.
- Починайте з алеї… а потім… що?
- Потім… тоді, пам'ятаю, саме цвіли акації,- сказав Бичковський, гризучи перо.
- Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.
- Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.
Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.
- От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю,- сказала Христина.
- Може, не схоче за мене заміж,- обізвався смутно Бичковський.- А шкода буде. Старість не за горами. Самому остогидло вже бурлакувати й тинятись по світу. Ще десь загину під лісою ні за цапову душу.
- Може, вона й не схоче. Тоді ви зостанетесь з гарбузом, і я привезу вам того одеського гарбуза. А поки що - бувайте здорові та просіть мене в світилки або в свашки. Але й ви гарний кавалер: сватає удову… а хіба ж я не удова? Сама до вас приблудилась, а він пише лист до другої. Що це? Мені гарбуз?
Бичковський зареготався. Рівні білі зуби його блиснули з-під червоних виразних уст. Чорні вуси загойдались.
- Ой ви, ви! Прощавайте! Та просіть на весілля! Чуєте? - крикнула Христина з порога.
- Та це все, мабуть, ваші жарти! Це ви якусь штучку хочете зо мною встругнути? Еге? - питав з недовірністю Бичковський.
Добру штучку! - крикнула Христина з-за дверей. «Ну та й гуркало ж, оця Христина! Нанесла гуркоту та стукоту повну хату і щезла, неначе шквал на морі.- думав Бичковський, сівши на канапі.- А вона непогане діло мені радить: грошей чортма, в кишені ані шага. Десять тисяч - це не жарти! надходить старість. Треба ж жити, треба чимсь живитись… Треба сватати Марту: ще цвіте… ну, не як рожа, а як розкішна півонія… і без жадної червоточини…»
Бичковського кімната неначе вмерла після голосного щебетання Христини.
Другого дня Христина однесла до Каралаєвої лист Бичковського. Каралаєва прочитала і почервоніла. Вона і справді стала схожа на ту кострубату півонію, що з неї вже потроху обсипаються збляклі листочки. Дочитавши листок, вона подякувала Христині і, запишавши губи, сказала, що зараз напише Бичковському одповідь!
Христина побігла в Одес, знайшла квартиру Ломицького, вбігла до його раптом, так само як і до Бичковського, і зараз вирядила його до Каралаєвої. Каралаєва весела-весела, як молода дівчина, привіталась до його ласкаво, взяла за руку Марусю і, поцілувавши її, сказала:
- Ходім, діти, погуляємо над морем. Там, на тому місці, де ви, Дем'яне Антоновичу, розбили свій годинник, я маю вам щось цікаве сказати.
Марта Кирилівна вхопила свого зонтика і вийшла. За нею слідком вийшла Маруся та Ломицький. Він прижмурив до Марусі очі і осміхнувся. Маруся все втямила й почервоніла.
Марта Кирилівна йшла швидко, трохи не бігла бігцем. За нею поспішалися Ломицький та Маруся, бліда, з запалими щоками, наче замучена. Здавалось, ніби Марта Кирилівна веде дочку до жертівника, як Авраам колись вів свого сина Ісаака, щоб принести її на жертвоприносини, тільки не богові, а своєму егоїзмові.