Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
«Знаєш, із нею мені було дуже просто. Я почав їй розповідати всілякі історії зі свого життя, одні вигадував, інші були насправді. Робив це, щоб розважити її, щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. І подумав, що якщо зараз знову буде істерика, я цього не зможу витримати, ти ж знаєш, як на мене діють дівочі сльози… А потім я усвідомив, що мені самому хочеться все їй розповідати. Ти тільки подумай! Вона набагато менше патякала, ніж я. Дотепна, уважна. До речі, сказала, що обов’язково поверне мені гроші. Хоча я почуваю провину в тому, що ми проґавили літак. Це я забив їй голову своїми запитаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна мені вечерю. А я сказав, що завинив їй обід, бо те, чим нас годували в літаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для біженців, але не на обід». Я бовкнув тоді, що це класно і незвичайно – зустріти людину, якій хочеться розповісти дещо про своє життя. Навіщо я це ляпнув? Я ж не знав, що він незабаром пригадає мені ці мої слова і чути їх мені буде огидно. Як я міг таке сказати? Обмежений бовдур.
«Слухай, я запросив Шу в гості. Ти не хвилюйся, нічого не готуй, не купуй, усього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самі все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобі сподобається!» – «Що-що? Що ще за Шу?» – зашокався я, наче старий в кашлю або бугай в очереті. Батько зазвичай спілкувався з людьми різних національностей, але взяти і притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нічого не готував… Та я не микитрю нічого в китайській кухні, курчат вони солодких люблять та солоні тістечка, чи то не вони? Батько стрекотів, наче з кулемета: «Шу, а не що! Я ж тобі розповідав про неї. Не гальмуй! Усе тобі треба пояснювати, Містере. Я маю на увазі Олександру, зву її Шу, це від Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дістати червоні маки?» «Цукерки?» – нарешті зреагував я. – «Ні, квіти, вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києві таке знайти, а мені б хотілося, у Вашингтоні я б запросто, а тут…» Квіти, Шу, о Боже мій. Та він так ніколи не розмовляє!
Шу, Олександра. Ну авжеж, я пам’ятаю, як можна забути її? Поміж осіб жіночої статі більше за цю Шу емоцій у батька викликали тільки улюблена акторка Жульєт Бінош та Юлія Тимошенко. І що значить «познайомитися»? У якому це сенсі? Як із ким? У якій якості? Невже він тоді сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тоді, що в мене вже є дівчина, якщо він має на увазі саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальності складається ідіотична ситуація.
«Батьку, слухай, може, повечеряємо не вдома, а вийдемо десь у кав’ярню? І взагалі може виникнути незручність, я тобі цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?» Він говорив про те, що ніколи не думав, що йому буде так легко і радісно знайомити мене з жінкою, яку він кохає… А потім почав верзти серіальні дурниці, мовляв, узагалі ніколи не думав, що таке на старості років може з ним трапитися, що взагалі таке буває, що він відчуває спорідненість душ, що йому надзвичайно цікаво навіть спостерігати за тим, як вона рухається, як говорить, як зачісує волосся. «Ти розумієш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви однолітки, навіть хотів, щоб ви зійшлися, бо вона чудова і ти в мене орел, аж потім з’ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофілку, ми так сміялися. І їй подобаються чоловіки, які хоча б трохи старші за неї, а я ж старший! Та це чудо, малий!»
Він продовжував нести всю цю романтичну маячню, чим нагадував мені курку, а в мене почалася паніка. Я сатанів. Блін, я ж так хотів… Та ні, я мріяв, щоб він познайомився з Аделіною. Я ніколи не знайомив його зі своїми дівчатами, хоча вони в мене були. Не було поштовху знайомити. Навіть не тому, що він жив у Штатах. Мої дівчиська – навіщо вони батькові? Що він міг мені сказати про них? «У тебе непоганий смак, синку». А в мене ніяких визначених смаків не було. Білявка – добре, сьогодні буде білявка, якщо в неї такі ноги, як у Лізи. Брюнетка? Добре, тоді буде брюнетка, бо в цьому тонкому білому светрику її груди, що не запаковано в ліфчик, темніють, наче таловини під березневим снігом.
Аделіна – інша справа. Вона справжня жінка, вона надзвичайна. Я думав, що це буде сюрприз. Я навіть уявляв собі, як він на мене подивиться, як потім притисне до себе. А згодом я його притисну. Він зрозуміє, що я подорослішав, що став відповідальним. Бути поруч із такою жінкою, як Аделіна, учинок набагато зріліший, ніж купівля нового авто. Аделіна буде стояти та спостерігати за нами своїми дивовижними видовженими очима. А ймовірніше, зарегоче, рвучко хитнувши головою, та скаже: «Придурки, які ж ви обидва придурки», – чим зрівняє нас із батьком, і ми теж зарегочемо.
Але все котилося під три чорти. По-перше, Аделіна десь зникла. Я підозрював, що вона не любителька знайомитися з батьками, і нічого попередньо про приїзд батька їй не казав. Але Аделіна – у ній є щось тваринне – це відчула, залишила білий клаптик паперу з літерою «П» і все. Цим вона попрощалася й повідомила, що повернеться. Я навчився розшифровувати її написи. Я й сам призвичаївся спілкуватись у такий спосіб. «Ще і який П!» – думав я зараз. А по-друге, замість того, щоб дозволити сину познайомити батька зі своєю жінкою, батько тягне свою жінку знайомити із сином. Це ж ідіотизм! Це неприродно. Це мене ображає, це несправедливо міняє нас місцями, і я так не хочу!
Ні, я ніколи не думав, що батько ні з ким не спить. Він не визнавав аскетичного утримання. Коли я вперше приїхав до США, ми з ним разом, штовхаючи одне одного, як пришелепуваті підлітки, вибирали презервативи. І кепкували одне з одного: «Як ваші справи, містере Міні-пенісе? Чи не завеликий ви собі обрали капелюх?» А мені тільки-но виповнилося п’ятнадцять, і завдяки батькові я не ніяковів і не почувався, наче ґвалтівник чи телепень. Мені не довелося стикатися з підозріло-злими поглядами аптекарок чи касирок у супермаркетах. Милиця мені такі жахи про них розповідав! Коли я повернувся до України, то був упевненим у собі, а впевнена людина не притягує до себе підозрілі погляди, та й сама на них не зважає.
Я був переконаний, що батько час від часу заводить якісь романи, це випливало з того, що він був симпатичний, заробляв достатньо і пильнував своє здоров’я. Гостюючи в нього, я чув, як йому телефонувала інструктор із гірських лиж, і він так із нею розмовляв, що й тупенко втямив би: між цими двома не тільки і не стільки лижі, а стовідсотково батьків член. Але щоб отак?!
«То ви що, одружуєтеся?» – не стримався я, хоча давав собі слово ніколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленість з Аделіною: краще не договорювати, аби лиш не вимовляти банальщину. Батько натомість не звернув уваги на еманацію цього запитання та його банальність, а щиро відповів, що він про це думав: «Сподіваюся, ми це владнаємо найближчим часом», – промовив він весело, а мені здалося, що хтось повідомив про те, що я загинув в авіакатастрофі. «О…» – тільки й вимовив я. «Ну!» – радісно відгукнувся батько.
«Привіт!» – прорипів я Милиці. – «Ну, і веселе привітання. Ти гриз горіх та вигриз зуби? Чи тобі в рота насцяв голуб, що приніс звістку про мир в усьому світі? Що там у тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бігти на тренування». – «Голуби не сцють. У мене – нічого. А от батько збирається одружуватися». – «Голуби сцють. Опа! Я зараз до тебе приїду». – «Не треба. Вони незабаром з’являться. Мені тільки тебе бракувало. У мене сьогодні оглядини, хто б міг подумати, хе-хе». – «Хе-то воно, хе. Ну, і як ти?» – «Погано». – «Це нічого. Не тебе ж оглядають! А Аделіна?» – «Втекла». – «Ну, це, може, і на краще, я ж тобі говорив, що твоєму батькові може намаритися, що Аде…» – «Тему закрито. Ти ж поспішав!» – «Та нічого. Візьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?» – «Ні, наша. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, як він зняв бабу в літаку?» – «В аеропорту?» Милиця – дуже марудний тип, і в нього небезпечно гарна пам’ять. Я не збирався потурати його звичці все уточнювати. «То це вона і є». – «Так ти ж казав, що він вас хотів знайомити». – «То він і знайомить. Що тут, на твій погляд, не збігається?» – «Це не те саме. Тобто зовсім не те саме. А скільки їй років?» – «Наче тридцять три». – «Ого! Тобто вона на дев’ять років старша за тебе?» – «Ну». – «Тобто коли ти був першачком, вона – випускницею, так?» – «Приблизно, і що?» – «Блін, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червоній стрічці… Офігєть…» – «Милице…» – «Що? Ні, ти тільки уяви собі, як ти…» – «Пішов ти», – і я поклав слухавку.
