Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Кількаденний побут у дощі і сніговиці в глибині в горах, в урядових справах. Тут і там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них і осіннім краєвидом, фізична втома, - і поворот додому. Вдома з привітом враз нові прикрості. Відкриття матір'ю якихось батькових довгів, вибух поновного огірчення проти його особи, настрій її - mol, [26] а в мене комісійні наслідки - простуда й недуга.

(Впосередині грудня).

Зима й білість.

Я реконвалесцент, і ще не виходжу з хати. Вокруги мене щось вроді нудьги, а на душі двояко. Сумно й хвилями радісно. Визираю тужливо крізь своє вікно та через сади до неї. Не бачу її. Не бачив навіть віддавна. Вона живе в мені тепер якоюсь мрією, за котрою розпирає туга груди, котру не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею розставатися. Дивлюся в вікно й не можу від того, що бачу, відвернутися, хоч воно звичайне, спокійне, тихе. Сніг падає густо, грубими латками, потрохи скісно, але невтомно. В тім паданні є і втома. Гарна якась резигнуюча втома. Так дивлюсь я довго, аж приходить мені на думку, що, може, й вона визирає в тій хвилі вікном? Між нами деревина саду, білісіньким пушком вкрита, а повітря там надворі чисте й переповнене життєвою силою. Який він легкий, свіжий, чистить землю й усе, що на ній, а сніг лягає на все ніжно, білим пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дівчино, он там за садами, з молодими очима, відчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву тугу, що не хоче вспокоюватись, не хоче змінятись, як і ти, котру я люблю. Гори з лісами, як здавалось би на погляд, так не далеко, переповнені самою білою якоюсь красою, за котрою простяг би руки - і з'єднався з нею. Щось сміється в грудях і ридає. Що мені? Чи я істерик? Чи поет, чи хорий? Не знаю. Я - мужчина, сильний великий мужик навіть, а однак.

Клаптики снігу зсуваються, падуть і наростають повсюди, де падуть, грубою верствою. Десь погнались дорогою якісь сани, бо їх живі дзвінки добились і до мене, перебігли своїм звуком через душу, поздоровили й умовкли.

Я лягаю на софу, заплющую очі, мов до сну, але я не сплю. Я віддаюсь самим мріям.

Між іншим: казав би запрягти коні, вступив би по неї, загорнув би добре, посадив обіч себе, як це роблять з малими дітьми, - і давай їхати! Білі сніжини били б нам у лице, а вона сміялась би. Десь хтось жене за нами, шоб нас перегонити, а я не даюся. З нею так гарно їхати. Коні летять, дзвінки товчуться на їх хребтах. А вокруги зима мовчить, біліє.

У двері хтось застукав несміливо, а коли я просив увійти, то вони отворились звільна, й увійшов, чи не всей укритий снігом, малий Нестор.

Увійшов, мов янгол, в мою тиху кімнату, потягаючи за собою широку струю чистого свіжого повітря знадвору, і - станув. З її устами, з її рисами лиця, а з своїми любими мудрими очима. Прийшов (знизився!) зарадитись в одній математичній задачі, котрої не міг розв'язати, хоч і як трудився над нею. Вислухуючи його та здіймаючи з нього верхню зимову одіж і шапчину, я говорив собі: «Чи не прибула оце вона в нім до мене?» Так. У нім була вона. Несмілива, замкнена, з непорочними устами - і говорила (як так часто давніше) про різні дрібні справи. Зразу про математичну задачу, а далі й про інше. Про те, приміром, як надворі гарно, як ліпилося чоловіка з снігу. Як у городі скакали сніжно-білі кролі з червоними оченятами проти годуючих їх рук, а відтак як казала осідлати свого коня й поїхала верхом просто в лице зимі з білими сніжинами, що зсувались і зсувались з неба й не хотіли губитися. Вкінці здивувалася, що я хворий, що не виходив чи не третій тиждень з дому й не знав, що вона точно за місяць виїжджає.

- Твоя сестра знає, що ти до мене зайшов? - спитав я, переглядаючи з зацікавленням його письмо.

- Сестри нема дома. Ніхто не знає, - відповів і замкнувся.

- А в твій дневник записуєш багато? - питав я далі.

- Ні. Може на різдвяні свята буду, - відтак, забравши мовчки свої книжки й убравшись з поспіхом, мов збираючись при тім ще подякувати мені, усміхнувся лиш, окинувши мене блискучими вдячними очима, вклонився і вийшов.

Пішов, а з ним - пішла й вона. Він мов павутинку якусь тче несвідомо між нами невинною рукою, і нам треба дуже обережно обходитися з нею, щоб не роздерлася між нами.

(По різдвяних святах).

Комітет, зложений з кращих членів нашого товариства, уряджує прощальну проїздку саньми в честь Дори, котра (ще не офіціально) заручена з паном К., виїжджає вкоротці зовсім додому.

Проект до проїздки слідуючий: їдемо саньми до управителя лісів, панства С., на чай, а відти, вечором, у місячнім світі (тепер - повня) дорогою, що веде самим поважним лісом назад. А тому що саме тепер стоїть уся деревина в інею (на що саме ждано), заповідається їзда лісом при місячнім сяйві чудово!

Я зворушений і перейнятий згадкою про проїздку, хоча, може, й цілком не буду брати в ній участі. Раз, що ледве чи саме тоді буду мати час, а по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалі! бачитись мені з нею. Побачу ще.

(По всім).

Днина була лагідна, спокійна, хоч дитину винести. Ціле товариство поїхало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду, чи не о дві годині пізніше. Я їхав сам, скоро, не задержуючись ніде ні на хвилину, і приїхав саме, як зібрані тут гості кінчали чай.

При моїм вступі в кімнату піднявсь веселий гамір - привітання, і так господарі, милі гостинні люди, як і інші знайомі, обступили мене з запитанням, чому я спізнився. Вітаючись з одними, а відповідаючи другим, мої очі перелетіли по всій кімнаті, що була хоч обширна, а тепер повна гостей, майже тісна, шукаючи за Манею.

Вона була.

Стояла оперта коло якогось столу й розмовляла з сином господарів. Побачивши мене, а радше стрінувшись з моїм поглядом, її очі мов побільшились, мов не довіряли собі, заблисли радісно - і сховалися. Я, перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до неї.

- Ось там бачу свою сусідку, панну Обринську, з котрою ще не привітався! - кликнув я, вибачаючись рівночасно перед господинею, що зараз бажала мати мене побіч себе при чаю, до котрого вона щойно перед моїм вступом до кімнати забиралася і аж тепер діждалася «гарного партнера».

За пару хвиль я опинився перед молодою дівчиною. Вона була, як здавалося, поважно настроєна, ховала повний погляд від мене, однак подала руку.

- Ви верхом? - спитав я, і мій погляд промайнув по її стрункій в чорну амазонку одягненій постаті, і такій же обведеній смушком шапочці, що лежала на столі обіч неї.

- Так, - відповіла вона.

- О, панна Обринська дуже спритна амазонка, - кликнув до мене пан К. з гурту, - її кінь згубив, здається, підкову, виховзнувся і впав, однак вона, на щастя, не ушкодила себе. Нас злякала тим небажаним представленням [27] чимало, а сама затяла коняку й поїхала далі, не подякувавши нам навіть за нашу благородну пропозицію сісти до нас у вигідні сани й доїхати спокійно, як господь приказав, до цілі.

Майже все товариство розсміялося на слова молодого чоловіка, кинені з щирим гумором, а вона мовчала, зморщивши брови, мов у фізичнім болю.

- Це правда, панно Маню? - спитав я її півголосом.

- Правда, але це маловажна річ.

- І не ушкодили справді себе? - допитувався я.

- О, про це допитуєшся даремно! - вмішалася тут Дора ясним голосом. - Панну Обринську допитувалось про те саме чи не все наше зібране тут товариство, однак ніхто не був такий щасливий дізнатися правди, хоч я одна переконана, що воно не обійшлося так гладко, як вона нас впевняла. Кінь погано впав. Не так, Маню? - спитала з гострим притиском. - Признайся, що ти сильно вдарилася в ногу і що, певно, ледве доїхала сюди.