Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
«Хай буде новий світ!»
Із подавляючого почуття величі та грози, слухачам і співакам аж мурашки поза спиною ходили. Кожне створіння раде було в цій хвилині плакати й порохом стелитися по землі перед могутнім обличчям матері-природи. Одночасно, кожне почувало в собі якусь чудодійну, непоборну силу.
Останні слова гімну «Й мушці дрібній» відспівали найменші створіння, передовсім різнородні мушки, які утворили небувалий мистецький контраст до слова «сконати» таким чином, що віддали його вельми ніжним і гармонійним «тихесенько». Такого ніжного співу ніхто ще, як світ світом, не чув. При слові «дрібній» затихала мелодія чимраз більше і здається, десь непомітно загубилася у великому мовчанні природи. І не знати було, чи це настала справжня тиша, яка мрійними дзвонами дзвонила у вухах сотворінь, чи це було повільне завмирання звіриного гімну. Тільки по дивно скупченій і передуховленій поставі диригента Слона, по ніжно стягненій його трубі та по його напружено прижмурених очах було видно, що тихесенькі звуки найдрібніших сотворінь іще линуть настрічу вічності. Аж коли Слон неначе стрепенувся і прийняв свою звичайну подобу, тоді це був знак, що звіриний хор уже перестав співати.
Коли звірі охололи по довшім часі з глибокого враження мелодій свого гімну, виступив доктор Сич і почав читати ось яку легенду на тлі сучасної кривавої дійсності між людьми:
Найтяжчий злочин
Сатана, цар пекла і тьми, понурив уперше від початку світу голову на своєму огненному престолі та сидів, неначе бездушний. Його найбільший друг, огонь, намагався розбурхати й розвеселити його. Жагучими язиками облизував йому ноги, лоскотав йому вуха й ніс, але даремно.
По довгім часі важкого отупіння Сатана, підняв голову і глянув далеко перед себе. Крізь пекельний огонь і дим розгорнувся перед ним виразно світ на землі. Перший раз у своїм вічнім пануванні цар пекла побачив ось яке явище: вся земля була окружена ярким, криваво-червоним огнем, який велетенськими стовпами так і бухав під саме небо і вдаряв могутніми хвилями об стіни пекла. Здавалося, що цей несамовитий пожар спалить не тільки цілий світ, але також оберне в попіл саме пекло. Це був огонь світової війни. До вух Сатани доходив гук гармат, скрегіт зубів, крик розховстаних світових пристрастей і плач та зойкіт дітей, жінок і старців; все те зливалося в один звук, наче якийсь таємно-жахливий стогін опівночі на цвинтарі: проклін життю.
І нагло мелькнула через Сатанову голову думка, що зморозила йому кров, яка була дотепер усеогненно гаряча.
«Де пекло?»,— запитав він себе,— «чи тут у мене, чи там — на світі?»
Запитав і здригнувся.
Він почав порівнювати своє царство з морем огню на світі та переконався, що ціле його пекло — це дитяча забавка в порівнянні до справжнього пекла на землі. Супроти реву, гуку, шуму, крику й розпачу на землі вражали стогони грішників у його пеклі, наче невинне цвірінькання пташенят перед сном. Кров’ю й огнем облиті люди на світі, що кидались на себе з якимось п’яним завзяттям, лишали далеко в тіні всі пекельні постаті, які видалися Сатані нараз білими, блідими й нагадали йому невинних ангелів. Та й увесь його вогонь був слабий, жовтий, наче солом’яний у порівнянні до кипучого виру світового пожару.
Не було для Сатани сумніву, що його царство кінчається, бо стало малим, забутим смітником супроти незглибимої прірви злочинства й божевілля, яке шаліло на світі.
Тривога обхопила Сатану й він так застогнав, що його пекло затремтіло, а на землі наступив од його стогону землетрус, який в одній хвилі знищив кілька великих міст і кілька сот тисяч людей. Але мало хто на землі звернув на це увагу.
Сатана почав промишляти над тим, як би спасти свою огненну корону та підняти повагу й велич свого царства. Довго думав і не міг ні сам, ні його досвідні дорадники нічого путнього придумати. Вкінці звернувся до своєї подруги, бо здавалося йому, що у всяких пекельних справах найліпша дорадниця — це жінка.
Цариця Сатаниха порадила закликати своїх найліпших годованців і доповнити ними Найвищу Пекельну Раду. Сатана покликав до цієї Ради Ігнатія Льойолю, найвизначнішого представника єзуїтської облуди. Крім його спровадив просто зі сучасного світу двох дуже заслужених для Сатани людей: Вільсона, уосібника найбільшої брехні і Клеманса, представника людської жорстокості. Скоро тільки цих трьох людей стануло перед обличчям Сатани, ціле пекло зраділо й бухнуло свіжим, дуже живим полум’ям. Та все-таки цей свіжий огонь не міг дорівняти своєю силою вогневі світової війни на землі.
Хоч і як довго Найвища Пекельна Рада радила під головуванням самої цариці Сатанихи, та проте не була в силі нічого врадити, як вирвати царство Сатани з занепаду. Вкінці Сатанисі вже не стало терпцю. Глянула глумливо на свого чоловіка й на президентів брехні, жорстокості й облуди та сказала:
«Ви всі зійшли на дитячий розум. Я, жінка, маю одинокий і певний спосіб, як спасти й утримати навіки пекельне царство. Ми мусимо розписати конкурс на найтяжчий злочин. Найбільший злочинець находиться тепер не тут, у нашім пеклі, тільки там — на світі. Цьому злочинцеві ми дамо найвищу нагороду й тим заохотимо його прийти сюди до нашого пекла. Цей найбільший злочинець внесе в моє пекло свіжу, могутню душу, яка влиє в ослаблені огненні жили пекла новий, небувало жагучий огонь і від цього вогню все пекло оживе, відродиться й закипить новим і таким могутнім пожаром, що перед ним раз на все зблідне вогонь, який горить на світі і грозить нашому царству загладою»
Клемансо, що слухав слів пані Сатанихи з закопиленими устами, став перешіптуватися зі своїми обома приятелями, які радо йому притакували. Опісля устав і з ледве стриманою сердитістю заявив цариці Сатанисі ось що:
«В імені моїх двох товаришів я протестую проти образи, якої Ви, Ваша Величносте, Пані Сатанихо допустилися зглядом нас тим, що не вважаєте нас трьох найбільшими злочинцями!»
«Мовчіть!»,— крикнула Сатаниха.— «3 вас кожний є злочинцем у іншому званні. Однак наше пекло спасе тільки така людина, яка замкне в собі ваші злочини в одній особі».
Всі три президенти перекинулись очима з усміхом полегші, бо були певні, що такого злочинця не тільки пекло, але й сама земля не має.
* * *
Серед виру світової боротьби появилися на світі дивні, таємні оповіщення, писані кипучою смолою на червонім папері ось якого змісту:
«Хто зі смертних людей уважає себе найбільшим злочинцем у історії, хай негайно появиться перед обличчям пекельного царя й цариці та, давши потрібні докази, одержить із рук цариці пекла найвищу, ще досі нікому не дану нагороду.
Своєю милістю Цар і Цариця Пекла і Тьми.
Сатана в. р.
Сатаниха в. р.
На цю відозву зголосилося так багато кандидатів, що пекельна гостинна була ними битком набита і все напливали свіжі проступники.
Перший кандидат був такий маленький, що ніхто з винятком Сатани його не бачив. Це був мікроб, який домагався найвищої нагороди за те, що він руйнував легені й мозок великих людей і через те зробив духові людства необчислиму шкоду. А вертячи мозок царів і можновладців він довів їх до цього божевілля, вислідом якого являється світова війна.
Однак Найвища Рада не признала йому нагороди, бо по їй думці мікроб усе-таки не вбив духа людства; він занадто перецінив своє значення.
Другим кандидатом було залізо, яке домагалося найвищої нагороди за те, що вбило мільйони невинних людей.
Пекельна Рада відкинула домагання заліза з тим обоснуванням, що залізо не вбивало людей наслідком своєї злочинності, тільки зі своєї власної глупоти. А глупота — це не злочин. За глупоту можна дістати нагороду хіба в небі, ніколи в пеклі.
З поміж різних дальших кандидатів на найбільших злочинців згадаємо тільки кількох.
Виступив тигр і хвалився, що багато матерів збожеволіло через те, що він пожер їх маленькі діти. Гордо змірив він очима людського тигра Клеманса, котрий затремтів з ненависті до свого небезпечного суперника і промимрив захриплим голосом:
