Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Коли вже про таємниці, то починай не з Таціта, — порадив я Василеві, — а від єгиптян, вавілонян, індійського царя Ашоки, який заснував «товариство дев’яти невідомих» для засекречування небезпечних для людей знань.
— Зрештою, наші предки були мудрі люди, — зітхнув Василь, — вони розуміли, що найбільше слід берегти дітей і знання. Як, Павле, греки називали таємні знання?
— Езотеричними.
— Яке прекрасне слово, зрештою, езотеричні!
— Ну, про що ви говорите цілу ніч! — припалюючи від недокуреної сигарети нову, застогнав Микола. — То Тризе, то Таціт. Воно вам треба!
— Миколю, — спробував походити в суточках купе, але облишив ці марні спроби й міцно всівся між нами Василь, — а хто достоту знає, що людині треба, а чого не треба?
Сімферополь зустрів нас досвітнім дощем. Дощ сіро падав з сірого неба і замерзав унизу. Ожеледиця. Все покривалося льодовою корою: перон, вокзал, стовпи, дерева, люди, здавалося, що й думки твої крижаніють отак нещасно й безпорадно, і невимовлені слова, і погляди, що так нікуди й не полетіли.
— Яка гарна погода для нашого Тризе! — вигукнув Василь.
— І для твого хустського капелюха, — підсік його Микола.
Ми з Миколою були по-зимовому в шапках і кожушках, а Василь справді вирядився в крислатого хустського капелюха і в цупкий шкіряний монгольський плащ, сподіваючись на кримську весну. Адже в Ялті вже цвіте мигдаль і в нічних небесах над південним берегом постогнують журавлі.
— Погибієш на зупинці таксі, то взнаєш, яка тут погода, — ще докинув Микола. Однак Василя ніщо не могло збити з оптимістичного настрою, з яким лаштувався з’являтися на перон.
— Зрештою, Миколю, — примирливо мовив він. — А чом би й не постояти з гарними людьми, покурити, подихати свіжим повітрям? Це небесний дощ, Миколю.
— А ти знаєш ще якийсь інший? — сказав Микола.
— Аби ж то тільки один! Існує безліч дощів, але з небесними їм не зрівнятися нізащо.
Біля нашого вагона вже зібралася, сказати б, перша порція «гарних людей»: обидві провідниці, їхній бригадир, начальник поїзда, якісь залізничні чини, два міліціонери.
— Доброго ранку, — зняв до них капелюха Василь, — як спалося?
Всі дивилися на нас і мовчали. Микола тим часом підкликав носія з візком, смикнув Василя за рукав, показуючи, що треба йти, але Василь через голови службових осіб набачив ще одного носія і поманив пальцем ще й того.
— Для товариша Тризе, — пояснив він ошелешеним мовчунам.
Ми склали свої речі на один візок, другий пустили поперед себе порожнім, так і рушили пероном, супроводжувані мовчазним подивом, обуренням і збентеженням.
Черга на таксі була, але не така страшна, як малювалося в нашій уяві. Ми достоялися, ще й не покрившись ожеледдю, водій, довідавшись, що їдемо до Ялти, вирішив обслужити нас за вищим класом і вийшов з машини, щоб власноручно покласти наші валізи до багажника. Але тут Василеві сяйнула нова ідея.
— Але! — проголосив він. — Ми повинні взяти ще одну машину. Для товариша Тризе!
— Ти можеш брати йому хоч три машини, — іронічно подивився на нього Микола. — Та тільки що тобі скажуть трудящі, які стоять за нами? А також оті два міліціонери, що йдуть назирці від самого вагона.
Василь не чув нічого. Схилився до водія, щось казав тому, а той кивав слухняно, бо не послухатися такого чоловіка, як Василь, не могла б жодна жива душа на світі.
Втрьох ми сіли в перше таксі, інше рушило за нами порожняком. Один з міліціонерів, які спостерігали нас біля перонної хвіртки, зірвався з місця і кудись побіг.
— Побіг дзвонити, — сказав Микола.
Я засміявся:
— Нема цікавіших людей за міліціонерів.
— Але ніхто не перевершить в цікавості нашого Тризе, — з відтінком гордості промовив Василь.
Від’їхали ми не дуже й далеко. За містом упоперек шосе стояла жовта міліцейська «Волга», а на узбіччях два мотоцикли з задубілими автоінспекторами на них.
Ми зупинилися. Закон є закон.
З «Волги» не вийшов ніхто. Мабуть, там були чини вищі.
До таксі наблизився один з автоінспекторів, козирнув, відрапортував:
— Інспектор дорожнього нагляду лейтенант Костенко. Дозвольте поцікавитися, куди їдемо?
Ми мовчали. За нас відповів шофер: «Ялта».
— Друга машина теж з вами?
Відповідати не було потреби: їхала за нами, як прив’язана, Стали ми — стала й вона.
— Хто в тій машині? — спитав лейтенант, хоч і бачив, що там, крім водія, нікого. Щоправда, Василь поклав туди мій кейзик з чистим папером, але цього автоінспектор знати не міг, та хіба це мало якесь значення.
— Чого ж ти мовчиш? — поглянув на Василя Микола. — Поясни лейтенантові! Скажи, хто там!
— По-моєму, це гарний чоловік, — спокійно мовив Василь. — Товаришу лейтенант, а не були б ви такі ласкаві самому подивитися, хто в тій машині.
Лейтенант пішов до того таксі, перекинувся двома-трьома словами з водієм, мабуть, помітив і мого кейза, повернувся до нас розгублений і роздратований водночас.
— Там нікого немає!
— А товариш Тризе? — добродушно поцікавився Василь. — Невже ви не помітили?
— Нікого не помітив, бо там нікого нема!
— Товариш Тризе некурящий, тому нам довелося брати для нього окрему машину, — спокійно пояснив Василь.
Лейтенант зробив рух у бік «Волги» з загадковим своїм начальством.
— Стривайте, чоловіче, — притримав його Василь. — Ви не поцікавилися, хто ми такі.
— Бачу й так, — з погрозою в голосі кинув лейтенант.
— Миколю, ви можете показати товаришеві лейтенанту якесь там посвідчення? А може, ви, Павле? Чи путівки до Будинку творчості.
Василь звертався до нас, бо в самого в кишенях ніколи не було жодного папірця. Він або ж губив, або взагалі забував навіть квиток, їдучи на вокзал.
Ми ощасливили автоінспектора цілою купою паперів, він довго й недовірливо шурхотів ними, ще не вірячи, окинув нас поглядом усіх одразу і кожного поодинці, повернув папери, сказав розчаровано:
— Так ви письменники?
— А ви думали контрабандисти — Янакі, Ставракі і папа Сатирос! — реготнув Микола.
— Нащо ви так, Миколю? — докірливо похитав головою Василь. — Товариш лейтенант гарний чоловік і хотів би дещо знати. Але! Ви могли б сказати нам, товаришу лейтенант, чи з великою радістю йдете щоранку на свою роботу?
— Та ви смієтесь? — вигукнув лейтенант. — Не бачите, яка це в мене радість?
— Чоловіче, — підняв пантократорського пальця Василь, — чому ж ви хочете, щоб ми з радістю їхали зі своєю роботою та ще й у тій самій машині? Хай та робота їде сама, а ми трохи перепочинемо.
— Але ж там тільки чистий папір?
— Ото й є наша робота. Може, щось напишеться на тім папері, а може, й не напишеться. Ніхто не знає. Є тільки один чоловік, який достоту може знати про це. Звуть його: товариш Тризе. Але то вже велика таємниця, до якої немає діла ні автоінспекції, ні будь-кому на світі. Тризе, або таємниця творчості. Найбільша таємниця людського життя, зрештою. А тому скажіть отим гарним людям, щоб вони звільнили нам дорогу.
Лейтенант мовчки козирнув. Задкував од Василя, мов Нобелівський лауреат од короля Швеції…
1987 р.
Рефлективне управління
— Ви стверджуєте, що в будинок ніхто не міг проникнути?
— Мені б хотілося так думати.
— Ви не могли випадково лишити двері незамкненими?
— Навряд. Я не можу поскаржитися на свою пам’ять. Досі вона була точна.
— Але в цей день, може, щось вас розхвилювало? Безсонна ніч. Якісь переживання. Знервованість.
— Все було, як завжди. Ми з дружиною спимо в різних кімнатах. Я прокинувся о сьомій. Щоб не будити її, тихо спустився вниз, прийняв душ, поголився, приготував собі сніданок (дуже простий: вівсянка і чай), тихо замкнув за собою двері, вивів машину з гаража і поїхав до міста на роботу.
— Ви не заходили до кімнати, де спала дружина?
— Я вже сказав: я хотів, щоб вона поспала. Це стало в нас своєрідним ритуалом.
