Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Деві слухняно пішов і чемно заснув.

Розділ14

ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри.

Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти.

Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи — «тато радить мені зачекати до нового року», — а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви.

— Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, — мовила вона.

— Усе це так сумно й страшно, — тихенько відказала Енн. — Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога — дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена.

Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси — як заздрила їм Енн у шкільні роки! — лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя.

У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити.

— Який дивний цвинтар у місячнім світлі, — зненацька проказала Рубі. — Такий примарний, — здригнулася вона. — Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва!

Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову.

— Ти ж знаєш це, правда? — допитувалася Рубі.

— Так, я знаю, — тихо відказала Енн. — Мила Рубі, я знаю.

— Усі знають, — гірко мовила Рубі. — І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, — вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, — я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати!

— Чого ти боїшся, Рубі? — ще тихіше запитала Енн.

— Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса — я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно — так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла!

Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон — історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно — Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, — та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно — і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим — справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось?

— Я думаю, Рубі, — урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, — я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, — про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут — і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі.

— Але я боюся, — жалісливо відказала Рубі. — Бо навіть коли ти кажеш правду — а ти не можеш знати напевне, і що як усе це — лише твоя уява? — там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю.

Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом — тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, — вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила.

Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба.

— Я хочу жити, — мовила вона тремким голосом. — Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це — тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб — адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко!

Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку — і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих.

— Я рада, що все сказала тобі, Енн, — прошепотіла вона. — Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це — щоразу, як ти приходила, ціле літо, — хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати.

— Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре.

— Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн?

— Так, мила.

— Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем — ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн?