Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (библиотека книг .txt) 📗
Не дочекавшись мого запрошення, в супроводі Гонсалеса він ступив усередину.
— Ми вам гостинця принесли, — мовив Гонсалес і поклав на стіл бомбу.
Удаючи байдужість, я кинув на неї швидкий погляд. Це був примітивно виготовлений вибуховий пристрій домашнього виробництва. Робив його якийсь халтурник. Але — примітивно чи не примітивно — ця машинка рознесла б мене на шматочки, аби тільки я відчинив двері. Жестом я подякував моїм відвідувачам і запросив сісти.
— Ой-йой, з якої ж халепи ви вискочили, Аресе!— заявив Гастон.
Я вже повністю оволодів собою. Виливати свої почуття я не полюбляв ніколи. Діставши пачку сигарет, запропонував їм, але вони відмовились. Я теж не бажав, але все ж запалив, хай бачать, що пальці мої аніскільки не тремтять.
— Аресе, у вас є добрі друзі,— зауважив Гонсалес.— Чи не здається вам, що розсудливіше було б не лізти більше в цю справу? Попри наші застереження, ви сьогодні відвідали сенатора... а це недобре, Аресе.
Хвилину тому я відчував до них удячність, а тіль-ки-но вони заговорили за сенатора,— мені стало ніяково.
— А чи не помиляємося ми, Гонсалесе? — замислено промовив Гастон.— Здається, сеньйор Apec має намір і надалі вести цю справу. Що ж, хай йому щастить! Де знайдемо ми кращу принаду? Отаке спало мені на думку! — Він сплеснув у долоні, підводячись.— Гонсалесе, залишмо сеньйора Ареса самого. Напевне, в нього є чимало проблем для роздумів, а ми йому заважаємо.
Вони пішли до дверей, і, вже тримаючись за ручку, Гастон нараз зупинився, потім вернувся до столу й забрав залишену бомбу.
— Тут ми зможемо ще виявити щось цікаве. До побачення, Аресе!
Коли вони вийшли, я штовхнув ногою корзинку для сміття: «Ну й свині».
Сів у крісло. Ось тепер мені справді потрібно було закурити. Цей негідник стає все зухваліший. Чи він знав, що я в конторі? Безумовно. Те, як він налаштував бомбу, не давало підстав для сумнівів. Адже вибух мав статися, як тільки б я прочинив двері. А дізнатися, чи в конторі я,—зовсім не важко. Кімната освітлена, а з боку Двадцять третьої вулиці вікна добре видно. До того ж він міг бачити, як я входив. А втім, навіщо йому було брати на себе стільки турбот? Набагато ж легше порішити мене одним пострілом. Я всміхнувся. Напевне, саме так і сталося б, якби з цікавості мені закортіло з'ясувати, хто шкрябає в двері. Позирнув на годинник: було близько півночі. Я вирішив піти з контори, в цю мить подзвонив телефон.
Це був Макейра. Він повідомив мене, що автомобіль несправний.
— Поверніть його,— наказав я, — завтра скористаємося моїм.
Він невиразно попросив пробачення і повісив трубку. Я теж поклав трубку і підійшов до вікна. Машини тепер уже йшли не так часто. Я кинув байдужий погляд на купку людей, котрі чекали на омнібус. Серед них стояв якийсь невеличкий чоловічок і не спускав очей з мого вікна. Я трохи відійшов і далі спостерігав уже крізь щілину у віконній рамі. Минуло двадцять, тридцять хвилин. Люди то заходили до омнібусів, то виходили, а чоловічок не зводив очей з мого вікна. Ще через десять хвилин я взяв піджак і капелюх. Поклав «люгер» у кобуру й, не загасивши світла, вийшов з контори.
Спустився ліфтом на перший поверх. Вислизнути крізь двері будинку «Атлантик» на Двадцять третю вулицю означало б викрити себе. Тому вирішив перестрибнути через стіну, що відокремлювала цей будинок од сусіднього. Потім піднявся сходами, які привели мене до якогось коридора. Зійшов іншими сходами й опинився, як і передбачав, на Дванадцятій вулиці. Минаючи квіткові магазини, добрався до Двадцять третьої. В цю ж мить світлофор відкрив рух, і я виявився між двома зустрічними потоками транспорту. Заревли клаксони, і це привернуло до мене загальну увагу. Я вилаявся, бо не міг зрушити з місця.
Чоловічок, забачивши мене, заквапився до рогу. Пробиваючись поміж машинами, я, нарешті, кинувся за ним навздогін. Він щодуху повернув на Десяту вулицю. Коли добіг туди, автомобіль, що підібрав його, вже перетинав Двадцять першу.
Незважаючи на невдачу, я усміхнувся. Надто вже розгубленою була фізіономія карлика, коли побачив мене на вулиці цілим і неушкодженим.
Наступного дня я прибув до контори дуже рано. Падуа вже чекав мене в приймальні. Він читав газету, а на обличчі його відчай. Життєрадісність поступилася місцем похмурості.
— Вище голову, Падуа! Чого ви такий сумний? Гадаю, поліція поки що вас не потурбувала.
— Ви читали газету, Аресе? Що скажете про Рамераля?
— Звісно, читав! Заспокойтеся. З вами ніщо подібне не станеться. Якийсь там лист, написаний дамі,— ну й що? Подумайте тільки: скільки людей можуть мати ініціали К. С. П.? Тут інша біда — в поліції сидять мерзотники-каліграфи. Якщо їм заманеться довести, що саме ви написали цього листа... Правду кажучи, не до вподоби мені ця публіка.
— З такими речами не жартують, Аресе. Я знаю, вчора поводився як дитина. Прошу дарувати мені. Але... чи не здається вам, що в приміщенні нам буде зручніше?
— Мабуть,— погодився я й, відкривши двері, пропустив його вперед.
— Мені потрібен цей лист, Аресе,— промовив Падуа, і в руці в нього з'явився пістолет калібру 22.
Я пильно подивився на зброю. Хоч вона була й мініатюрна, однак смертоносна, як будь-яка вогнепальна зброя. Я зітхнув. Від постійних погроз різних пройд мене вже занудило. Бідний Падуа, чорти б його взяли. На своїх цукрових заводах він, певно, вельми енергійний у вижиманні поту з робітників. Але тут зовсім інша гра. Гра не на його користь, незважаючи навіть на цей пістолетик, яким він погрожує. Він те усвідомлював. Про що яскраво свідчило тремтіння його рук.
— Заходьте, Аресе,— наказав він,— і не вдавайтесь до будь-яких дурниць.
Те, що я вчинив, аж ніяк не було дурницею. Я зробив два кроки в кімнату. Моя рука, знявши капелюх, описала в повітрі дугу ніби для того, щоби почепити його на вішалці. Та капелюх упав на підлогу, а мій кулак що було сили вгатив Падуа по фізіономії. Не встиг він і опам'ятатися, як уже був обеззброєний.
— А тепер сідайте отут, тільки тихенько,— наказав я йому, беручи телефонну трубку.— Гастон, ви і я докладно побесідуємо.
Він спробував було відібрати в мене трубку, але я поштовхом посадив його назад у крісло.
— Бога ради, Аресе! — почав благати він.— Вислухайте!
— Мене вже не цікавить те, що ви можете сказати, Падуа.
Я набрав кілька цифр, а краєчком ока стежив за ним.
— Коли вислухаєте, Аресе, не пошкодуєте,— мовив він, дістаючи пухлий шкіряний гаманець.
Я поклав трубку і розлігся в кріслі.
— Побачимо, чи багато цікавого є у вас для мене, Падуа,— промовив я байдуже.
— Не мав я наміру силою заволодіти листом, Аресе,— пояснив він.— Насправді ж прийшов за картиною.
— Вчора ви були не дуже відверті, Падуа,— мовив йому. На обличчі в нього знову проступала нерішучість.
— Ну що ж,— і я простягнув руку до телефону,— Гастонові цікаво буде дізнатися, чом ви так прагнете заволодіти картиною, яка вам не належить.
— Мені соромно цієї історії, Аресе,— вимовив він.— Ось чому я й досі не розповідав її. А все почалося з жарту,— засміявся він сухо.— З жарту, що дорого коштував,— мовив він придушеним голосом.— Ініціатор жарту я, я ж виявився і його жертвою. Apec, «Балерина» — підробка.
Я мимохіть заворушився в кріслі, але вигляд Падуа викликав співчуття.
— Не варто так побиватися,— сказав я. — Від жарту ще ніхто не вмер.
Він почав свою розповідь як людина, котра відчуває нагальну потребу сповідатися.
— Це сталося в Парижі, під час мого медового місяця,— пояснив він,— ось тоді я й придбав картину. У ті роки я ще не досяг у діловому світі того місця, яке посідаю тепер. Мене цінували як фахівця, я був досить освічений і надто честолюбний... І ніщо більше. Либонь, саме честолюбство допомогло мені в боротьбі з іншими претендентами на руку моєї нинішньої дружини — жінки вельми заможної, освіченої. По весіллі ми зголосились поїхати до Франції. Природно, я прагнув зробити їй якийсь пам'ятний подарунок, та, на жаль, мої прагнення набагато переважали мої можливості, і я не знаходив нічого з доступних мені за вартістю предметів, які могли б справити враження на неї. І тоді, як я вважав, мені усміхнулася доля. Блукаючи Латинським кварталом, познайомився з одним молодим митцем, і він запропонував мені Дега. Зважте: картину Дега! Єдина вада, яку мала картина, як він сам зізнався, була та, що Едгар Дега не був ії автором. Розумієте? З цікавості більше, ніж з інших міркувань, я йшов за ним кудись далеко, ліз на горище, де містилась його студія, і — хочете вірте, хочете ні, Аресе,— мене приголомшила краса цієї картини, перед якою я стояв, роззявивши рота. Я не дуяже розбирався в цих речах, але, як показав мій наступний досвід, навіть багато фахівців або тих, що вважалися фахівцями, не вагаючись, визнавали цю картину за оригінал. Я відразу ж придбав її. Незважаючи ні на що, заплатив за неї кругленьку суму. І не шкодував: бо, побачивши, яке враження справила ця картина на Софію, відчув пиху і задоволення. Дурну пиху, яка змусила мене перебільшити вартість картини і залишити дружину при хибній думці, ніби це справжній Дега. В цьому була моя помилка, бо насправді, хоч яка була їй ціна і яке прізвище мав її автор, «Балерина» є справжнім твором мистецтва. Спершу я заспокоював себе, що коли-небудь пізніше виправлю ту помилку, і сподівався, що дружина пробачить мені. Але так і не наважився. За моєю зовнішньою невимушеністю криється характер нерішучий і малодушний. Я поривався розповісти їй про все, Apec, Не раз поривався, але завжди мені бракувало сміливості. Так спливали роки. Гості, які відвідували нас, завше були впевнені, що бачили справжнього Дега. Та будь-яка брехня має довгі ноги. І ось два роки тому, а може, й три — я точно не пам'ятаю — релігійне кураторство, членом якого перебуває моя дружина, вирішило продати з аукціону якусь цінну річ, аби зробити внесок у фонд будівництва церкви. На мій подив, дружина захотіла пожертвувати для цього аукціону картину Дега. Я занепокоївся. Адже усвідомлював, що може статися, якщо покупець упевниться в підробці.
