Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полностью txt) 📗
— Я вже дала вам відповідь. — І Лоран вийшла з кабінету.
Вона прийшла в кімнату голови професора Доуеля і переказала йому розмову з Керном. Голова Доуеля замислилась.
— А чи не краще було приховати ваші наміри чи принаймні дати невиразну відповідь? — нарешті прошепотіла голова.
— Я не вмію брехати, — відповіла Лоран.
— Це робить вам честь, але… ви прирекли себе. Ви можете загинути, і ваша жертва не принесе нікому користі.
— Я… інакше я не можу, — сказала Лоран і, сумно кивнувши голові, вийшла.
— Жереб кинуто, — повторювала вона одну й ту саму фразу, сидячи біля вікна у своїй кімнаті.
«Бідолашна мама, — несподівано майнуло у неї в голові. — Але вона вчинила б так само», — відповіла сама собі Лоран. Їй хотілося написати матері листа, в якому розповісти про все, що з нею трапилось. «Останній лист». Але не було ніякої змоги переслати його. Лоран не сумнівалася, що має загинути. Вона була готова спокійно зустріти смерть. Її засмучували тільки тривога за матір і думки про те, що злочин Керна залишиться невідомщеним. Однак вона вірила, що рано чи пізно, а все ж кара його не мине.
Те, чого вона сподівалась, трапилося раніше, ніж вона думала.
Лоран погасила світло і лягла у ліжко. Нерви її були напружені. Вона почула якийсь шурхіт за шафою, що стояла біля стіни. Той шурхіт більше здивував, ніж налякав її. Двері до її кімнати були замкнені. До неї не могли зайти так, щоб вона не почула. «Що ж то за шурхіт? Може, миші?»
Далі все відбулося надзвичайно швидко. Вслід за шурхотом почувся скрип. Чиїсь кроки швидко наблизились до ліжка. Лоран злякано звелася на лікті, але тієї ж миті чиїсь дужі руки притисли її до подушки і притулили до обличчя маску з хлороформом.
«Смерть!» — майнуло в голові, і, затремтівши всім тілом, вона інстинктивно сіпнулася.
— Спокійніше, — почула вона голос Керна, зовсім такий, як під час звичайних операцій, а потім утратила свідомість.
Опритомніла вона вже в лікарні…
Професор Керн виконав свою погрозу про «дуже неприємні для неї наслідки», коли вона не збереже таємниці. Від Керна вона чекала всього. Він помстився, а сам не був покараний. Марі Лоран принесла в жертву себе, але її жертва була марною. Усвідомлення цього ще більше порушувало її душевну рівновагу.
Вона була майже в розпачі. Навіть тут вона відчувала вплив Керна.
Перших два тижні Лоран не дозволяли навіть виходити у великий тінистий сад, де гуляли «тихі» хворі. Тихі — це були ті, які не протестували проти ув’язнення, не доводили лікарям, що вони цілком здорові, не погрожували викрити їх і не робили спроб утекти. В усій клініці було не більше десяти відсотків справді душевнохворих, та й тих довели до божевілля вже в лікарні. Для цього Равіно розробив дуже складну систему «психічного отруєння».
«СКЛАДНИЙ ВИПАДОК У ПРАКТИЦІ»
Для лікаря Равіно Марі Лоран була «складним випадком у практиці». Правда, за час роботи у Керна нервова система Лоран дуже виснажилася, але воля була непохитна. За цю справу й узявся Равіно.
Поки що він не починав «обробку психіки» Лоран безпосередньо, а лише здаля уважно вивчав її. Професор Керн ще не дав лікареві Равіно певних указівок стосовно Лоран: звести її передчасно в могилу чи довести до божевілля. Останнього у будь-якому разі більш чи менш вимагала сама система психіатричної «лікарні» Равіно.
Лоран із хвилюванням чекала тієї хвилини, коли її долю буде вирішено остаточно. Смерть або божевілля — іншого шляху тут для неї, як і для інших, не було. І вона збирала всі душевні сили, щоб протистояти принаймні божевіллю. Вона була дуже лагідною, слухняною і навіть зовні спокійною. Але цим важко було обдурити лікаря Равіно, талановитого і дуже досвідченого психіатра. Ця покірливість Лоран викликала у нього ще більшу підозру та неспокій.
«Складний випадок», — думав він, розмовляючи з Лоран під час звичайного ранкового обходу.
— Як ви почуваєтеся? — запитував він.
— Дякую, добре, — відповідала Лоран.
— Ми робимо все можливе для наших пацієнтів, та все ж незвичне оточення і відносне позбавлення волі гнітюче впливають на деяких хворих. Почуття самотності, нудьга.
— Я звикла до самотності.
«Її не так-то легко викликати на відвертість», — подумав Равіно і провадив далі:
— У вас, власне кажучи, усе гаразд. Трохи розхитані нерви — та й годі. Професор Керн казав мені, що вам доводилося брати участь у наукових дослідах, які повинні справляти досить тяжке враження на свіжу людину. Ви така юна. Перевтома і невелика неврастенія… І професор Керн, який дуже цінує вас, вирішив надати вам відпочинок.
— Я дуже вдячна професорові Керну. «Потайна натура, — злостився Равіно. — Треба звести її з іншими хворими. Тоді вона, можливо, більше розкриє себе, і таким чином можна буде швидше вивчити її характер».
— Ви засиділись, — сказав він. — Чому б вам не піти прогулятися в сад? У нас чудовий сад, навіть не сад, а справжній парк на десять гектарів.
— Мені не дозволили гуляти.
— Невже? — здивовано вигукнув Равіно. — Це недогляд мого асистента. Ви не з тих хворих, яким прогулянки можуть зашкодити. Будь ласка, гуляйте. Познайомтеся з нашими хворими, серед них є дуже цікаві люди.
— Дякую, я скористаюся вашим дозволом.
І коли Равіно пішов, Лоран вийшла зі своєї кімнати і попростувала довгим, помальованим у похмурий сірий колір з чорною облямівкою коридором до виходу. Крізь замкнені двері кімнат долинали божевільні завивання, крики, істеричний регіт, бурмотіння…
— О… о… о… — чулося ліворуч.
— У-у-у… Ха-ха-ха, — відгукувалися праворуч.
«Ніби в звіринці», — думала Лоран, намагаючись не зважати на це гнітюче оточення. Але вона трохи прискорила ходу й поквапилась вийти з будинку. Перед нею слалася рівна стежка, яка вела в глиб саду, і Лоран пішла нею.
«Система» лікаря Равіно відчувалася навіть тут. На все накладено похмурий відтінок. Дерева тільки хвойні, темно-зелені. Дерев’яні лави без спинок пофарбовано в темно-сірий колір. Та особливо вразили Лоран квітники. Клумби було зроблено на зразок могил, а серед квітів переважали темно-сині, майже чорні братки, облямовані по краях, ніби білою траурною стрічкою, ромашками. Темні туї доповнювали картину.
«Справжнє кладовище. Тут мимоволі повинні виникати думки про смерть. Але мене не одурите, пане Равіно, я відгадала ваші секрети, і ваші «ефекти» не захоплять мене зненацька», — підбадьорювала себе Лоран і, швидко проминувши «кладовищенський квітник», вийшла на соснову алею. Високі стовбури, мов колони храму, тягнулися вгору, прикриті темно-зеленими куполами. Верховіття сосен шуміло рівним, одноманітним, сухим шумом.
У різних місцях парку виднілися сірі халати хворих.
«Хто з них божевільний і хто нормальний?» Це можна було визначити досить безпомилково, навіть недовго поспостерігавши за ними. Ті, які ще не були безнадійними, з цікавістю дивилися на «новеньку» — Лоран. Хворі ж із потьмареною свідомістю були заглиблені в себе, відрізані від навколишнього світу, на який дивилися невидющими очима.
До Лоран наближався високий сухий дідуган із довгою сивою бородою. Старий високо звів свої кошлаті брови, побачив Лоран і сказав, ніби продовжуючи говорити вголос сам із собою:
— Одинадцять років я рахував, потім рахунок загубив. Тут немає календарів і час зупинився. І я не знаю, скільки пробродив я цією алеєю. Може, двадцять, а може, й тисячу років. Перед лицем Бога один день — як тисяча років. Важко визначити час. І ви, ви теж ходитимете тут тисячу років туди, до кам’яного муру, й тисячу років назад. Звідси немає виходу. Залиште усяку надію, ви, що входите сюди, як сказав пан Данте. Ха-ха-ха! Не чекали? Ви гадаєте, я божевільний? Я хитрий. Тут тільки божевільні мають право жити. Але ви не вийдете звідси, як і я. Ми з вами… — І, помітивши наближення санітара, обов’язком якого було підслуховувати розмови хворих, дідуган, не змінюючи тону, продовжував, хитро підморгнувши — Я Наполеон Бонапарт, і мої сто днів ще не настали. Ви мене зрозуміли? — запитав він, коли санітар пройшов далі.
