Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗
– Ой, а чого ви приїхали, дітки, я ж така слаба, така слаба, – знесилено й по-хворобливому зустріла шанованих журналістів лежача баба Мелашка.
– Таж ми хочемо написати про таку героїчну жінку, як ви! – кореспондент був не з лякливих і, видно, знав, як підступити до старої, щоб розговорилася. – А ви ще й така файна з себе!!! Та хто ж вам дасть сто п’ять літ, бабо Мелашко?! – догідливо підлещувався писака. – Ми чули, що вельми доброго чоловіка ви мали, то розкажіть-но про вашу любов, – враз угадав потайні ниточки-шляхи, що вели, мов лабіринт, до найтонших бабиних душевних струн.
І вмить стара розплющила широко очі, обперлася спершу на лікті й урешті сіла, спустивши з ліжка кволі ноги. Загомоніла так хвацько, що здивований од швидких перемін кореспондент не встиг і диктофон увімкнути вчасно.
– Такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував! Так шкодував! – Сусіди, що примчали на таку значущу подію, зачувши знайомі слова, вмить стали душитися з реготу. – Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив. І я встидалася щось недобре на него сказати. Ми так одне одного шанували, так шанували, що можна було до ран прикладати.
Кореспондент так захопився несподіваними бабусиними перемінами, що й про запитання забув: не йняв віри, що жінка, яка, коли він приїхав, ледь ворушила губами, тепер сидить навпроти нього й горланить так, що й сусіди чують тую гутірку. Ще й жестикулює знесиленими од старості руками.
А баба Мелашка до найменших дрібниць змалювала присутнім найяскравіші спомини свого дитинства: розложистий вигін, де випасала з хутірськими хлопчаками худобу, серед яких і її Марко був.
– Ми змалку крутилися одне коло одного. А як Марко підріс, то допомагав моєму батькові будуватися й землю обробляти, якої в нас шмат великий був. Марко і криницю нам копав: цілий місяць довбав її, завглибшки понад півсотню метрів! І так він звик до мене! Сказав, що нікому не віддасть і нікуди не відпустить!
Баба Мелашка щораз жвавішала й цим дедалі більше спантеличувала не лише чужих газетярів, а й свою невістку! Чи то подумала б Оксана, що її свекруня, од якої останнім часом чула хіба нарікання та тужні зітхання, зможе отак по-молодецьки гуторити, яскраво й захопливо розповідаючи про свою молодість?! Навіть Оксана Шолудиха дізнавалася тепер про те, чого досі не чула од свекрухи.
От як людина може піднестися духом, укріпитися на силі, коли ділиться чимось по-справжньому цікавим і дорогим!
Так от, коли Мелашці минув вісімнадцятий рік, вони з Марком надумали женитися. Але родини їхні не мали за що справити весілля. Довелося парубкові два роки чекати на свою кохану – на гулянку заробляти.
– Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходило! – вкрай ошелешила стоп’ятирічна баба Мелашка. – Батько свариться, а я плачу. Мати захищає, мовляв, хіба вона винна, таж не посилає за ними… А Марко сказав, що нехай хоч із Москви женихатися приїдуть, а я її нікуди не відпущу й нікому не віддам! І так він два роки чекав! Ото прийде, сяде в куточку й сидить. Було, й самі ми зоставалися, то я його трохи боялася… А він мені: «Слухай, чи ти сама вдома, чи з кимсь, а я тебе не зобиджу. Не повинна мене боятися. Бо я не маю права й руки на твоє плече покласти». І так він до мене не торкнувся. Уже після весілля до себе привів, уже мав право – і ще шкодував! Боявся зачепити…»
Ох, не зміг кореспондент стримати свого захоплення та так зареготав, що з припічка аж глина посипалася.
– Та що ви таке кажете? – не вгамовувався. – Мав право – і ще шкодував??? – Уявив цю ситуацію неодружений парубок, що, певно, не з одною дівулею за яким-небудь кафетерієм голубився до нестями. – Оце так історію, бабусю, ви мені повідали! Та це ж сенсаційний матеріал вийде! Знаєте, який гонорар за нього отримаю від редактора?! – відкрито впивався радощами.
– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.
І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.
«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».
Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.
А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».
Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.
– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.
А вже ж і сина єдиного схоронила!
Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.
Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».
А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:
«Слухав би не наслухався розповідей таких… Нині силкуюся якнайдовше зберегти почуте в пам’яті, щоб і дітям своїм переповісти про таких щасливців. Бо їх одиниці. І не буде вже більше таких. Підозрюю: цим людям відомо про життя щось надзвичайно глибоке, важливе, таке, що відкривається хіба на схилі років. Тож дай їм, Боже, здоров’я ще на многії і многії літа! А нам – бажання встигнути їх почути».
Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.
Відтак історію їхнього одруження з великою охотою дотепер люблять переказувати онуки. Бо ж не так просто все було!
– Коли доля, то й на печі знайде, – принагідно згадала баба Дарина. – Колись жила в нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудка. Усе любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь-бо з лежанки, Лесько, вийди надвір, до сонця всміхнися, вишеньку почервонілу з гілки зірви, поласуй свіженькими безплатними дарами…» Натомість донька лишень одмовлялася, ойкала та ахкала. То кашель удавала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що тут болить і тут болить…
Однак дещо, чого жадали батьки, таки трапилося в цій сімейці. Одного зимового дня, якраз проти Різдва, подалися Лесині батько з матір’ю в сусіднє село на ринок купити чогось до свята. А донька, як завше, на печі вилежувалася, сни рожеві дивилася, з боку на бік перевертаючись… Не почула, як розчинилися двері й до хати ступив хтось вельми гомінкий.
