Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
Річард відчув тяжкість провини, адже якби не він, їх люди були б живі.
Він насилу проковтнув всталий в горлі клубок. Хотів би він мати можливість змінити те, що сталося, щоб повернути убитим їх життя і майбутнє.
— Лорд Рал? — Прошепотіла Кара. — Я хочу в дечому зізнатися, тільки присягніть, що ніколи, нікому не розповісте цього.
Річард ніколи не чув від неї таких незвичайних слів. — Добре. У чому ти хочеш зізнатися?
Вона стишила гопос, і прошепотіла настільки тихо, що він не розчув би, якби вона не була так близько. — Я боюся.
Майже неусвідомлено, Річард обійняв її за плечі і притиснув до себе. — Не бійся. Воно полює не за тобою, а за мною.
Вона підняла голову і спохмурніла. — Тому я й боюся. Я бачила, що воно створило з нашими людьми, я боюся, що воно полює за вами, а я нічого не зможу зробити, щоб захистити вас.
— Ох, — сказав Річард. — Щоб тобі стало трохи легше, я теж боюся.
Кара поклала голову йому на плече, заспокоєна захистом його обіймів. Звук цикад, що огорнув їх, змушував його відчувати себе дуже вразливим. Сімнадцятирічний цикл життя комах був неминучим, непохитним, неспинним.
Десь там підкрадався звір Джегана. Як він може сховатися від нього?
— Отже, — запитала Ніккі, намагаючись розвіяти похмуру атмосферу їх притулку. — Де ж ти зустрів жінку своєї мрії?
Річард не зрозумів, прозвучало це з легким гумором чи з сарказмом. Якби він не знав її, він міг би подумати, що вона ревнує.
Він вдивився в темряву, згадуючи той день. — Я був у лісі, намагався знайти сліди того, хто вбив мого батька, вірніше людину, яку я вважав батьком. Джордж Сайфер виростив мене. Тоді я й побачив Келен, вона йшла вздовж берега Транта — це таке озеро.
Її переслідували четверо чоловіків. Це були вбивці, послані Даркеном Ралом, щоб розправитися з нею. Всі інші сповідниці вже були мертві. Вона — остання.
— І ви врятували її? — Запитала Кара.
— Я допоміг їй. Разом ми змогли захиститися від цих вбивць.
— Вона прийшла в Вестланд, щоб знайти давно зниклого чарівника. Виявилося, що цим чарівником був Зедд, тим самим чарівником, якого вона шукала. Він був Першим Чарівником, але давно залишив Серединні Землі і перебрався в Вестланд. Це було ще до мого народження. Поки я ріс, я й гадки не мав, що Зедд — чарівник і мій дідусь. Я знав лише, що він — мій найкращий у світі друг.
Він відчував на своєму обличчі тепле, легке дихання Ніккі. — А навіщо їй був потрібен Великий Чарівник?
— Даркен Рал ввів у гру шкатулки Одена. Це було небезпечно для всього живого. — Річард живо пригадав свій страх у момент, коли почув ці новини. — Його треба було зупинити, перш ніж він міг відкрити потрібну йому шкатулку. Келен послали, щоб просити Першого Чарівника призначити Шукача. Після того дня, коли я вперше побачив її біля Транта, моє життя вже ніколи не було колишнім.
У тиші Кара запитала, — Так це було кохання з першого погляду?
Вони намагалися розважити його, відвернути його думки від тих людей, які були вбиті звіром Джегана, посланим щоб убити його, Річарда. Вони обидві намагалися перевести його думки на іншу тему, допомогти забути, що тепер цей монстр полює за ним.
Раптом, мов удар, йому прийшла думка, що десь у лісі, недалеко від місця, де вони зупинялися, в непомітному куточку, який він, оглядаючи, пропустив, лежать роздерті останки Келен.
Ця думка була настільки болюча, що його серце готове було розірватися.
Річард не міг витерти сльозу, яка стікала по щоці. Це зробила Ніккі. Її рука коротко і ніжно пестила його щоку.
— Думаю, ми повинні спробувати поспати. — Виговорив він.
Ніккі прибрала руку і поклала голову поруч з його рукою.
У темряві Річард не міг закрити очі, здавалося, вони горіли. Поруч він чув подих Кари, вона, нарешті, піддалася втоми і заснула. Ніккі легко притиснулася щокою до його руки, вона присувалася ближче до їх теплу.
— Ніккі, — прошепотів він.
— Так?
— Які тортури Джеган застосовує до полонених?
У темряві він відчув, як Ніккі глибоко вдихнула і повільно видихнула. — Річард, я не збираюся відповідати на це питання. Впевнена, ти знаєш, що Джеган отримує насолоду від вбивства.
Річард повинен був запитати. Але він відчував полегшення від того, що Ніккі, проявивши досить такту, відмовилася відповідати на нього.
— Коли Зедд вперше дав мені Меч Істини, я заявив йому, що ніколи не буду вбивцею. Але з тих пір я прийшов до твердого розуміння, що зберегти життя деколи можливо лише вбиваючи зло і тих, хто йому служить. Мені дуже шкода, що вигнати Імперський Орден з Нового Світу неможливо, просто знищивши Джегана.
— Не можу передати, як довго я шкодувала, що не вбила його, коли у мене була така можливість. Навіть при тому, що ти правий, і це не допоможе припинити війну. Мені шкода, що я не можу перестати думати про всі можливості, які я упустила. Мені шкода, що я не можу перестати думати про все те, що повинна була зробити.
Річард обійняв її тремтячі плечі.
Він відчував, як її м'язи повільно розслабилися. Її дихання, нарешті, сповільнилося, вона почала засипати.
Річард повинен був відпочити, якщо він хоче знайти Келен, це було необхідно. Він закрив очі, але ще одна сльоза просочилася назовні. Він так сумував без неї.
Його думки повернулися в той перший день, він бачив Келен в простому білому атласному платті, яке, як він пізніше дізнався, було відмітною ознакою Матері-сповідниці. Він згадав, як воно облягало її фігуру і надавало їй такого благородного вигляду. Він пам'ятав, як її довге волосся каскадом спадало по плечах на тлі строкатих лісових фарб. Він знову бачив звернений на нього погляд прекрасних зелених очей, в яких світився неабиякий розум. Він пам'ятав, як з самого першого пильного погляду відчув, що він знав її завжди.
Він тоді сказав, що її переслідують четверо чоловіків. Вона запитала — Ти мені допоможеш?
Перш ніж думка сформувалася в його голові, він почув свою відповідь. — Так.
І він ніколи, ні на одну мить не шкодував, що в той момент сказав «так».
Тепер вона потребувала допомоги. Знову.
І поки він повільно зісковзував в болісний сон, його останні думки були про Келен.
9
Енн поспішно повісила бляшаний ліхтар на гачок за дверима. Вона направила свій Хань на долоню, і в повітрі над нею, немов бутон, слухняно розцвів крихітний вогник. Енн зайшла в кімнатку — вогник м'яко пурхнув до свічки, яка стояла на столі — і зачинила за собою двері.
Досить давно в її дорожньому щоденнику не з'являлося нових записів, і ось зараз їй не терпілося скоріше зазирнути в нього.
У цьому простому приміщенні без вікон місця було зовсім не багато. Якщо не вважати ліжка, весь простір кімнати займали столик і дерев'яний стілець з прямою спинкою, які сюди принесли на її прохання. Це місце слугувало не тільки спальнею, але і підходящим місцем усамітнення, подібно храму, де можна було побути одній, спокійно подумати, помолитися. І зазирнути в щоденник без сторонніх очей.
Поруч на столі Енн виявила страву з сиром і фруктами. Ймовірно, це Дженнсен принесла її, перш ніж відправитися помилуватися місяцем разом з Томом.
Скільки б не було років Енн, їй завжди доставляло незмінне задоволення бачити світло любові в очах двох близьких людей. Як не намагаються деколи закохані приховати свої почуття від оточуючих, наївно вважаючи, що їм це успішно вдається, але це почуття було настільки очевидно, що навіть яскрава фарба на сірому фоні була б менш помітна.
Часом Енн шкодувала про те, що в їх з Натаном житті не було таких хвилин, коли можна було розчинитися в цьому простому, але усепоглинаючому почутті. Однак прояв почуттів не личив сану аббатиси.
Енн задумалася. І звідки тільки взялося це переконання? Адже коли вона була ще тільки послушницею, їм не давали лекцій на тему «Ставши аббатисою, ніколи не виказуй своїх почуттів». Не рахуючи, зрозуміло, почуття несхвалення. Гідна свого сану аббатиса повинна була вміти одним лише поглядом викликати в людях таку боязкість, щоб коліна мимоволі підкошувалися. Енн не могла сказати, чому вона так вважала, але, тим не менш, завжди керувалася цим принципом.
