Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Я вирішив покласти край анархії на кораблі, тож найперше, що зробив після сніданку, це побалакав з комп’ютером і наказав йому зафіксувати в пам’яті командну ієрархію: я — Ортеґа — Рашель — Шанкар — Аґатіяр — Ріта. Зрештою, обидва професори — не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище від них.
Наступні дві з половиною години мене ніхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монітор каюти, зайняті Ортеґою, Шанкаром та Аґатіяром. Усі троє спали, а останній ще й голосно хропів. Принагідно я завважив, що Арчібальд повісив свій мундир на стіні в ногах ліжка — мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потім я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Він лежав на ліжку, втупившись у стелю. З часу допиту він, схоже, встиг прочуматися — чи то завдяки міцному орґанізмові, чи то так добре подіяли Рітині ліки. В усякому разі зараз він мав вигляд цілком здорової людини, хіба що був похмурий та пригнічений.
Після деяких вагань я заглянув і до Рашелі. Вона теж спала — на бочку, підклавши руку під голівку, зодягнена у свою квітчасту піжаму. Зім’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босі ступні.
Подумки я поцілував дівчинку в чоло й вимкнув монітор, думаючи про те, яка величезна відповідальність лягла на мої плечі. Ні, йшлося не про командування кораблем — тут я не сумнівався, що впораюсь. А от чи зможу я замінити Рашелі загиблого батька — це ще питання. Але бажання в мене було, притім дуже велике. Я завжди мріяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втім, і від сина не відмовився б), але моя колишня дружина і чути не хотіла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рік за роком повторювала, що нам ще рано заводити дітей, а коли це „ще рано“ переступило за тридцять, я врешті не витримав і подав на розлучення.
Відтоді пройшло майже п’ять років, та ситуація на краще не змінилася: я й далі мріяв про доньку, але не спромігся навіть на новий шлюб. Однак тепер, схоже, моя мрія здійснилася. Навіть дві мрії відразу: я вирвався до зірок і знайшов дочку. І якщо за зорі я не переживав, бо знав, що вони вже ніде від мене не подінуться, то щодо Рашелі відчував сильні побоювання: чи не розчарується вона в мені, чи не вирішить зрештою, що я лише зовні схожий на її загиблого батька, а насправді не годен замінити його…
Я викликав з бази даних особові справи всіх колишніх членів екіпажу „Зорі Свободи“ і переконався, що Ріта як у воду дивилася. Серед файлів командира корабля, капітана першого ранґу Жофрея Леблана, був знімок людини, зовсім не схожої на чоловіка із сімейної фотоґрафії і, відповідно, не схожої на мене. Коли я запитав у бортового комп’ютера, чи змінював хтось файли з особової справи капітана, той упевнено відповів, що ні, а на моє прохання прокрутити відеозапис початку польоту, коли попередній екіпаж був ще живий, комп’ютер заявив, що не може цього зробити, оскільки всі записи захищені невідомим йому паролем. Про те, хто цей пароль поставив, він і гадки не мав.
„Але ж чому, сонечко?“ — думав я. — „Чому ти не хочеш, щоб я знав про свою схожість з твоїм батьком? Адже рано чи пізно я б однаково про це дізнався…“
Зрештою я облишив ці думки і зажадав від комп’ютера перелік наявних у бортовій бібліотеці матеріалів про Чужих. Зараз я перебував у реальному, а не віртуальному космосі, у Ґалактиці, що належала не людям, а чужинцям. І як командир справжнього, а не уявного космічного корабля, я мусив якомога докладніше дізнатися про істот, що загнали людство в резервації і прирекли його на вимирання. Я більше не мав права заплющувати очі на дійсність.
У бібліотеці було кілька об’ємистих моноґрафій анґлійською, зокрема „Історія контактів з позаземними цивілізаціями“, на якій я й зупинився. Це виявилося саме те, чого я потребував. „Історія контактів“ містила багато фактичного матеріалу, досить „розжованого“ для неспеціаліста. Моноґрафія читалася легко, з непослабною цікавістю, і я вже дістався початку XXVIII століття, коли до рубки ввійшов Шанкар. Він подивився на мій дисплей і схвально кивнув:
— Розумне рішення, капітане, вам просто необхідно заповнити прогалини у ваших знаннях. До речі, ви зробили правильний вибір — я й сам збирався рекомендувати вам „Історію контактів“. Це настільна книга кожного керівника підпілля. Вона була написана задовго до початку війни, тому не містить ніяких пропаґандистських кліше і зображає Чужих більш-менш об’єктивно.
— Загалом об’єктивно, — погодився я. — І як на мене аж занадто. Часом мені стає гидко від того, з якою симпатією автори пишуть про деякі раси. Особливо про альвів.
На зморщеному обличчі Шанкара промайнула слабка подоба усмішки.
— О, альви! — промовив він, влаштовуючись у кріслі артилериста. — Колись наші предки були просто закохані в них. Вони не такі схожі на нас, як нереї-пятидесятники чи дварки, проте люди вважали їх чарівними. Маленькі волохаті істоти, що так нагадують персонажів стародавніх казок… Звідси, між іншим, і виникла їхня назва, запозичена із середньовічної скандинавської міфолоґії, а також з фентезі — своєрідного фольклору постіндустріального суспільства. Хоча існує більш банальна гіпотеза, що „альв“ — просто спотворена вимова грецької літери „альфа“, адже рідна планета альвів обертається довкола зорі Бетельґейзе — Альфи Оріона.
— Ви так спокійно говорите про це, — я був здивований. — Знаючи, як ви ненавидите Чужих, я думав… ну…
— Що я скаженітиму, — допоміг мені Шанкар. — Зубами скреготатиму на кожну згадку про чужинців. Атож, я ненавиджу їх усіх, і альвів також. Якби мені трапилася ця маленька волохата істота, я без вагань скрутив би їй в’язи. Але ні ненависть, ні злість, ні жага помсти не повинні нас засліплювати й позбавляти розуму. Сліпий, безрозсудний боєць — це боєць-смертник, це просто гарматне м’ясо.
Якийсь час ми мовчали. Я намагався зосередитися на „Історії контактів“, але в присутності Шанкара не міг. Надто вже багато питань хотілося мені поставити патріархові Опору. І серед них було одне, яке так і вертілося в мене на язиці…
— Пане Шанкар, — несміливо запитав я. — Може, мені просто здається, але… Словом, у мене склалося таке враження, що ви вважаєте нашу місію вже виконаною, а Магаваршу — вже вільною. Щойно ми прорвалися в дром-зону і ввійшли в канал, ви заспокоїлися й поводитесь як переможець. А оскільки вас не можна звинуватити в легковажності, то залишається одне пояснення: вам щось відомо. Щось таке, чого не знаю я і що дозволяє вам упевнено дивитися в майбутнє.
Шанкар ще трохи помовчав, проникливо дивлячись мені у вічі.
— А знаєте, я недооцінив вашої кмітливості. Чи, радше, вашого тактичного чуття, здатності швидко й безпомилково оцінювати ситуацію. Я більш ніж упевнений, що якби ви були присутні при тій нашій нічній розмові з Рашеллю, то відразу б усе зрозуміли.
— Що саме?
— А от подумайте. Терра-Ґаллія відправляє на Магаваршу розвідувальний корабель, щоб установити контакт з нашим підпіллям. Під час попередніх рейсів до нашої планети розвідники вичислили трьох людей, які, за їхніми здогадами, пов’язані з Опором, — серед них і професор Аґатіяр. Одначе для встановлення контакту спорядили не трьох розвідників, а цілий диверсійно-розвідувальний загін. Підкреслюю: не просто розвідувальний, а диверсійно-розвідувальний! І проникнути на планету він мав не на маленькій шлюпці-стелс, що з огляду на секретність було б доцільніше, а на міжпланетному шатлі, оснащеному крім звичайного озброєння чотирма позитронними ракетами. Так, звісно, шатл також мав протирадарний захист, але ризик, що його запеленґують, був значно вищий. І якби йшлося лише про встановлення контакту з підпіллям, він не знадобився б. І не потрібно було б надсилати на планету загін з двох десятків людей. Не збиралися ж розвідники йти до кожного з трьох імовірних учасників Опору цілою юрбою.
Кілька секунд я розмірковував над Шанкаровими словами. Певніше, не над самими словами — нічого нового він не сказав, — а над розставленими ним акцентами.
