Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
— Так вирішив батько, — сказав Джон. — Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні…
— Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на День праці, а там і День усіх святих… Невже твій батько не може почекати? Джон похитав головою.
— Ну й халепа, — сказав Дуглас. — Дай я сяду… Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди — може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.
— Але ж ми друзі… — безпорадно мовив Дуглас.
— І завжди будемо друзями, — сказав Джон.
— Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?
— Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.
— Вісімдесят миль — зовсім недалеко! — вигукнув Дуглас.
— Так, справді недалеко, — погодився Джон.
— У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!
Джон довго не озивався.
— Ну то побалакаймо про щось, — сказав Дуглас.
— Про що?
— Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали — ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.
— Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.
— А раніше завжди хотілося!
— Авжеж. — Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. — Та, мабуть, тепер просто не час про це.
— Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.
За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.
— Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам’ятаєш, який він нагорі?
— Звісно, пам’ятаю.
— Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завжди там були?
— Ну звісно.
— Ти певен?
— Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?
— Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь — оті віконця. Дуг, як же це я стільки років їх не помічав?
— Ти й без того мав що робити.
— Справді? — Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа. — От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати… цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто… — Він говорив непевно, затинаючись. — Просто коли я досі не помічав тих віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я пригадати його, коли поїду звідси?
— Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є пригадував.
— Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.
— Неправда!
— Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам’ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! — Він міцно обхопив руками коліна. — Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам’ятатимеш мене, пам’ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?
— Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махатимеш рукою.
— Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?
Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.
— Та ну тебе, Джоне, так нечесно!
— Ти скажи!
— Карі!
Джон відвернувся.
— Ні, сер.
— Як це ні?
— Нічого схожого. — І Джон заплющив очі.
— Ану, повернися, — зажадав Дуглас. — Розплющ очі, дай я побачу.
— Ні до чого, — відповів Джон. — Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.
— Ні, ти повернися!
Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.
— Гаразд, Дуг. — Джон розплющив очі.
— Зелені… — скрушно мовив Дуглас, і рука його впала. — Вони в тебе зелені… Ну то й що, все одно схожі на карі. Майже ясно-карі!
— Дуг, не треба мені брехати.
— Гаразд, — тихо сказав Дуглас. — Не буду.
Вони й далі сиділи під деревом і чули, як гасали по пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.
Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й смаковито понюхали свій підобідок — бутерброди з пряною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м’ятні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Дуглас нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й почув, як десь далеко, в інших краях, біжать коліями невидимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приголомшено випростався.
— Джоне!
А Джон біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш, ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж раптом глядь — а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив, як сонце зайшло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповільнити плин часу — це спостерігати, що діється довкола, а самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти день на цілих три — тільки спостерігати!
— Джоне!
Ні, тепер годі було й сподіватися від нього якоїсь допомоги, от хіба що схитрувати.
— Джоне, звертай з колії! Хай вони біжать далі!
Дуглас і Джон з криком кинулися вниз по схилу, аж здіймаючи вітер, прискорювані силою земного тяжіння, а тоді подалися далі луками, за стодоли, аж поки голоси хлопців, що гналися за ними, затихли далеко позаду.
Тоді вони залізли в стіг сіна, що потріскувало під ними, наче хмиз у багатті.
— І нічого не робімо, — мовив Джон.
— Оце ж саме і я хотів сказати, — озвався Дуглас. Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.
Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.
Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він долинає. Коли Дуглас пересунув руку, зацокотіло в іншому місці. Він поклав руку на коліно — і зацокотіло на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник показував третю годину.
Дуглас нишком простяг праву руку до годинника й перевів стрілки назад.
Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не кваплячись, придивитися до навколишнього світу, відчути, як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.
Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:
— Котра там година, Дуг?
— Пів на третю. Джон поглянув на небо.
«Не дивись!» — подумав Дуглас.
— Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта, — сказав Джон. — Бойскаутів навчають таких речей.
Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.
Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.
Хлопці поверталися додому.
— Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі, — сказав Чарлі Вудмен.
— А в мене є дядько в Нью-Йорку, — озвався Джім. — Я поїду туди й стану друкарем.
