Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Таким чином, розглянувши два життєві сюжети Лесі Українки, що їх адаптувала для вжитку національна культура, — мінську трагедію і «жіночий платонічний роман», — мусимо в обох випадках констатувати наявність того культурно-комунікаційного розриву, завдяки якому стара канонічна парадигма Великої Хворої («безщасниці», сексуально обділеної й неповноцінної жінки) зберігається загалом ненарушальною. Ба більше: парадигма «сама себе боронить» — відторгаючи те, що може її захитати.
Важливим прийомом усіх без винятку владно-дискурсивних практик — може, навіть важливішим, ніж пряма фальсифікація, — виступає замовчування. У житті Лесі Українки були й інші, не менш серйозні, без перебільшення доленосні сюжети, котрі, в разі їхнього включення в науковий та загальнокультурний обіг, неминуче потягли б за собою зміну парадигми, бо ніяким чином із нею не контамінуються. У висліді, протягом цілого століття вони залишалися de facto проскрибованими, вдостоюючись, у кращому разі, доривчих, марґінальних завваг (у малоприступних спеціальних публікаціях). Одним із таких сюжетів, якого уникнути тут ніяк не випадає, є її шлюб, і в наступному розділі я маю намір присвятити йому, як і загалом Українчиній філософії шлюбу, дещо більше уваги, ніж це традиційно заведено в «лесезнавчих» студіях, — саме цей сюжет і дасть мені змогу перейти до розгляду на порядок глибших і прихованіших комунікаційних розривів, пов'язаних із прочитанням найважливіших текстів Лесі Українки.
III. Історія єресі—І. Містичний шлюб і «релігія любови»
Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,
Що на чужій землі шанує бога,
Нікому не відомого в країні.
Шлюб Лесі Українки з Климентом Квіткою був класичним романсовим мезальянсом — таки дослівною цитатою з популярного тогочасного романсу: «Он был титулярный советник, она — генеральская дочь». За імперською-бо «Табеллю о рангах» цивільний чин його превосходительства Петра Антоновича Косача — «действительный статский советник» — відповідав військовому званню ґенерал-майора, тож статусно панну Косач і справді доводиться вважати «ґенеральською дочкою». Климент же Квітка, «Квіточка», вірний паж королеви, невідступно й самовіддано закоханий у неї впродовж багатьох років (до такої міри, що рвався взимку 1901-го до Мінська допомогти їй сидіти при хворому С. Мержинському [150]! — ось де був правдивий «трикутник», тільки «третім зайвим» у ньому була аж ніяк не панна Лариса…), був найсправжнісінький «титулярный советник» — помічник присяжного повіреного, вбогий чиновник скромного 9-го рангу (за військовою ієрархією це всього тільки «обер-офіцер» — капітан або ротмістр), сумнівного походження (всиновлений вихованець міщан Карпових), знов-таки хворий на туберкульоз легень (sic!), і на додачу ще й хлопчисько, молодший від своєї дами серця майже на 9 років, — різниця в літах, у ту дофеміністичну добу зовсім не уважана для жінки вищих класів за престижну, як це дедалі частіше спостерігається нині, коли за жінкою визнано однакові з чоловіком економічні, юридичні й сексуальні права [151]. Сто років же тому навіть Косачам, при всій їхній поступовості, «вільнодумстві» й демократизмі, не могло не здаватися, що їхня дочка зайшла задалеко і що подібне подружжя є чистою життєвою катастрофою («нещастям», як, судячи з Лесиних листів, висловлювалась мати).
Сюжет, отже, суто романтичний — і, як і належить бути романтичному сюжетові, з трагічним фіналом, бо вчинений проти волі родини мезальянс (єдиною поступкою, яку зробила матері Лариса Косач, була згода, після довготривалої «хатньої війни», на церковний шлюб, і це дійсно єдиний випадок у її житті, коли вона скорилась чиїйсь «моральній тиранії» й вимушено пішла проти власних переконань [152]), дарма що під багатьма оглядами й склався щасливо [153], в остаточному підсумку дійсно-таки обернувся для пані Косач-Квітки життєвою катастрофою, хоч і з іншої, не передбаченої батьками сторони: він приніс їй цілковитий фінансовий крах, що зрештою й звів її в могилу. На її-бо утриманні опинилася ціла чоловікова прийомна родина — названі батьки Карпови з ще однією їхньою вихованкою, дівчинкою-гімназисткою, і на цю, по суті, чужу родину здебільшого й пішли всі статки «ґенеральської дочки» — включно з ресурсом, спеціально призначеним їй батьком на лікування [154] («сі гроші, у всякім разі, підуть не на Єгипет, бо я не можу виїхати, лишаючи за собою злидні, се було б для мене невиносимо» [12, 410], — моральний кодекс явно не «на виживання»!). «…Самої Кльониної плати нам на життя не стає і поки він буде „помічником“, то й не може ставати, — вся надія на те, що поки останні мої гроші витратяться на докладання до життя, то, може, Кльоня до чогось більшого дослужиться, а як ні… Ну, та ще поки не варто про се говорити» [12, 320], — ця похмура «кассандрівська» перспектива датована листопадом 1910 р. Надія не справдилась — Кльоня «не дослужився». Грошей вистачило ще на два з половиною роки — в обріз (можна було, правда, за прикладом М. Коцюбинського, вдатись до «громадської запомоги», але тут уже стала преділом, іже не прейдеши, невитравна шляхетська гординя: «Я так не хочу» [12,459]).
Листи цих років єдині з-посеред цілої спадщини Лесі Українки справляють дійсно тяжке враження — тільки вони й могли б почасти усправедливити всі оті «дуже жалібненько» медикалізовані біографії, про які мовилося раніше, хоча й тут естетика все-таки інша — не стільки «жалібненька», скільки «гічкоківська». Навіч видно, як з року в рік, а далі з місяця в місяць стрімко, сливе в геометричній проґресії, прискорюються одночасно розпад тіла і танення заощаджень — два взаємопов'язані (бо ж сам процес підтримання в сухотникові життя вимагає грошей і грошей!) процеси аннігіляції матеріальної основи буття, і звіти з поля цієї, далебі, моторошнуватої «битви з матерією» дедалі розростаються, посідаючи в листах до родини все більше й більше місця, так що в процесі читання дедалі настійніше створюється враження, ніби життя просто фізично виштовхує, випихає з себе цю жінку, попри всю її непереборну вітальну чіпкість («я людина еластично-уперта» [12, 371]) і стоїчно, без слова скарги, ставлений спротив. У міру того, як «тане», розчиняється, невагоміючи, тіло (вага падає з 58 до 48,7, потім до 46,9 кг, тож у гелуанському санаторії жартома звуть дамою, «spirituelle dans tous les sens», тобто «духовною під кожним оглядом», і от уже вона не може чесатися стоячи, задихається на п'ятій сходинці спуску вниз, і тільки знай дивується, чого ж так неподобно ослабла: «може, се я просто вже старію?» [12, 444]), — паралельно ще швидше, катастрофічніше підпливає, усувається з-під ніг фінансовий ґрунт, на якому тримається це крихке існування, дедалі ряснішають цифри, розрахунки, розпачливі бухгалтерські кошториси: «подоріж Феоктисти Семенівни (Карпової. — О. З.) коштувала 200 р.» [12, 410], «Марусю (вихованку Карпових. — О. З.) прийшлось нам лишити в Кутаїсі в пансіоні, бо тут їй нема 5-ї класи, — маємо платити за неї 350 р. на рік» [12, 361], — і перед лицем цієї дедалі ширеної прірви, якої не загатити ні скромними, та ще й «жебраними» («поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш» [12, 391]!) літературними гонорарами [155] чи іншими доривчими зарібками (перекладами бізнесових контрактів, уроками іноземних мов тощо), ні панічним «стяжанием» колись, за життя батька, так аристократично-щедро роздаваних навсібіч «на вічне оддання» боргів [156], так само скорочуються, стискаються й «невагоміють» суми, що ними оперує героїня цієї нерівної битви: спочатку рахунок ведеться на тисячі рублів, потім на сотні, далі й ті дробляться, і нарешті з червня 1913-го долинає до нас, вже передсмертним криком, благання до матері про 55 рублів (за недоглядом Олени Пчілки ці гроші при пересилці затримались на пошті), бо в цей час подружжя Квіток, загнане в глухий кут лихварями, вже випродує речі з помешкання, — матерія життя втікає з-під ніг таки буквально, як в оповіданні Хуліо Кортасара «Загарбаний будинок», де герої знай відступають з кімнати в кімнату під натиском вселеної в дім незримої сили, аж доки не опиняються в крихітному передпокоїку в чім стояли: «ми тепер займаємо половину квартири (2 кімнати)», «речі продовжуємо продавати, але не завжди на них є покупці», «може, якось продамо буфета» [12, 465–467] і т. д., — тільки Кортасарові герої все-таки виходять у фіналі на вулицю, наша ж героїня виходить просто в смерть — іншого життєвого розв'язку, такого, який не передбачав би зради себе («я так не хочу»!), ситуація для неї не мала.
150
Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія… — С. 530.
151
Докладніше про це див.: Brings, Felicia; Winter, Susan. Older Women, Younger Men: New Options for Love& Romance. — New Horizon Press Publ., 2000. За даними Ф. Брінґс і C. Вінтер, нині понад 21 % американок мають довготривалі стосунки з молодшими за себе (більш як на 8 років) чоловіками, але навіть при такій вимовній статистиці, і незважаючи на зміну культурної парадигми (санкціоновану, зокрема, й численними прикладами «нерівних шлюбів» кінозірок та інших культурних героїнь нашого часу), давні патріархальні стереотипи все ще зберігають свою живучість, і принаймні на перших порах жінка в таких стосунках ще й сьогодні почувається соціально некомфортно й не відразу важиться їх оприлюднювати.
152
Про те, яка це була для неї особиста драма, найкрасномовніше свідчить її листування тої пори з сестрою Ольгою та шваґром М. Кривинюком (цій парі своє право на цивільний шлюб відстояти вдалося). Див., зокрема, лист до М. Кривинюка від 03.01.1905 p.: «З осени у мене з мамою <…> чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю» (Косач — Кривинюк О. Хронологія… — С. 744).
153
Не можна не помітити стриманих переможних ноток у листі від 06.06.1912 p., яким матір прошено в гостину: «Дивитись на моє і Кльонине пожиття тобі не буде неприємно, думаю, бо, либонь, не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так, як ми, се вже кажу, „отброся лишнюю скромность“» [12, 398].
154
1905 року П. А. Косач придбав на ім'я Лесі маєток у Торчині на Волині з тим, аби вона мала на свої потреби забезпечений постійний власний дохід, — після її одруження, у вересні 1907 p., торчинську землю було продано, і ці кошти, вкупі зі скромним Квітчиним «жалуванням» (130 рублів місячно), і склали основне джерело існування родини з чотирьох осіб (з цих коштів Леся Українка ще й робила доброчинні пожертви, зокрема спонсорувала фольклорну експедицію Філарета Колесси). Докладніше див.: Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — С. 43—46.
155
Ділова етика в тодішньому вкраїнському видавничому бізнесі недалеко втекла від сьогоднішньої, якщо судити бодай з Лесиної обуреної інвективи від 12—13.03.1913 p.: «мені заплачено за «Камінного господаря» 92 p., з того 50 р. нібито «авансом» (хоча рукопис був тоді уже в редакції, а може, й у друкарні), причім було зазначено, що мені на превелику силу назбирано було ті гроші <…>. Взагалі,<…> я попрошу твердо і виразно встановити погляд на те, що таке є писательський гонорар — чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Коли се плата, то нема чого вимагати «свідоцтва про убожество» від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші, призначені на гонорари (я, наприклад, ніколи того не роблю, коли виплачую своїй кухарці її гроші). Коли ж се жебрані хавтурки, то нема за що роздавати хвалебні епітети і компліменти жебракам-авторам, а навпаки, «надо их хорошенько носом-то натолочь, что они, мол, и сами того не стоят, что им дарят», тоді вже так всякий і буде розуміти, що гонорари його залежать не від роботи чи заслуги, а просто від ласки і настрою того, хто дає милостиню. Я розумію, що фонди наших органів не вистачать на колосальні гонорари, встановлені, наприклад, в російській пресі, розумію, що бувають моменти, коли навіть поденний зарібник жертвує свою плату на якесь громадське діло, але ж повинен бути і в нас якийсь лад і якась виразна етика в сій справі…» [12, 442].
156
«…Попрошу тебе переслати мого листа до Паші <…> пробую, чи не віддасть він мені тії 200 p., що 5 літ тому взяв, а то ще „забуде навіки“, так, як Стешенко. От стягаю свої фінанси докупи. „Стяжательница“…» [12,365]- через два роки, уже в передсмертному листі за 3.07.1913, повторюється те саме прохання: «може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він має постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю» [12, 470], — натомість «про довг Мані Биковської мені <…>, то даремне, бо я рішуче не хочу з неї правити, навпаки, жалую, що сама їй не можу помогти» [12, 407]: фамільна філантропічна настанова залишалася невиводною навіть на порозі смерти.
