Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
Ярополк почав збирати ся до війни з Всеволодом. Але Всеволод довідав ся про се завчасу, і перше нїж Ярополк вибрав ся на ту війну, Мономах вже маршерував до Володимира. Ярополк втїк у Польщу, полишивши родину і бояр в Луцьку: мабуть до Володимирцїв він не мав довіря. Але й Лучане піддали ся Мономаху, і він позабирав Ярополкову родину, бодр і скарб у Київ, а в Володимирі посадив Давида 11). Тим він дуже перекладав клопоти з Ярополком на голову Давида. Одначе не знати чи Давид дістав при тім цїлу Волинь, може бути, що Всеволод лишив дещо і для себе, судячи з того, що слїдом бачимо Мономаха на Волини.
Ярополку удало ся ще поправити свою справу і поучити Всеволода, аби його не легковажив. 1087 р. він прийшов із Польщі з помічними військами. Його стрів Мономах. Не знати, чи заімпонував Ярополк приведеним польським військом, чи піддобрив ся до Всеволода, тільки Мономах вернув йому Волинь. Але Ярополк захотїв відібрати й від Ростиславичів Галичину. Перебувши трохи в Володимирі, він пішов на Звенигород галицький, очевидно — походом. На дорозї одначе його підступом убив якийсь Нерядець, „отъ дьяволя наученья і отъ злыхъ человЂкъ”. Нерядець втїк до Рюрика Ростиславича у Перемишль; правдоподібно, він коли не був ним посланий, то робив для нього, усуваючи небезпечного ворога. Пізнїйше Давид виразно казав, що то Ростиславичі забили Ярополка 12). Всеволод ходив з сього поводу сам походом до Перемишля в тім же роцї. Правдоподібно, поводом виставлено було те підозріннє на Рюрика що до убийства Ярополка, але в дїйсности Всеволод, мабуть, мав на метї уставити полїтичні відносини по тій перемінї, яку робила смерть Ярополка в ситуації. Лїтопись нїчого не каже, що при тім стало ся з Волинею, але судячи з пізнїйших вказівок, Всеволод подїлив Ярополкову спадщину: головну пайку, з володимирським столом, дістав Давид; Берестейську волость Всеволод придав Сьвятополку, брату Ярополка, в додаток до Турово-Пинської волости, а собі взяв за комісію Погорину — де перед тим сидїв Давид. Я вивожу се з того, що потім як Сьвятополк був уже в Київі, Давид страхав його Васильком: як що Василько забере собі Волинь, то відбере й від Сьвятополка Бересте і Погорину 13); видно, що то були землї сьвіжо забрані від Волинської волости 14). А що Давид дістав Волинь з Володимиром від Всеволода, про се виразно говорить ся в любецьких постановах 15).
Але Погорина не була, мабуть, одиноким заробком Всеволода при тій історії. Сьвятополк, діставши Туров, слїдом перейшов туди з Новгорода (1088). Пізнїйше Новгородцї дорікали йому, що він їх кинув („ты єси шелъ оть насъ”) 16), але коли зважити, що як раз по виходї Сьвятополка Всеволод посадив у Новгородї свого внука, Мономахового старшого сина Мстислава 17), то воно стає більш правдоподібним, що Сьвятополк відступив Новгород Всеволоду в обмін на Туров, бо инакше хто зна чи й дістав би він Туров по смерти Ярополка; Туров же йому був потрібний, аби звідси близше пильнувати київського стола, що по Всеволоду мав йому прийти. Чи сяк чи так, а Всеволод при сих перемінах заробив, як бачимо, добре. Тепер поза його руками зіставались тільки: Туров, Волинь з Галичиною, Полоцьк і окрайки Сьвятославового удїлу — Муром і Тмуторокань.
Цїла ізгойська полїтика отже на разї удалась Всеволоду. Коштом Ярополка задоволив він дві ізгойські родини, заробивши при тім чимало і для себе, а тим часом родина Сьвятославичів, зіставши ся сама з своїми претенсіями, затихла по нещасливім кінцї Романа і засланню Олега, та мовчки виглядала лїпших обставин в своїм Тмутороканї та Муромі.
Се було дуже наручно Всеволоду, бо він і без того мав чим журити ся. На Волини, як бачили ми, мав він клопоти з Ярополком. На півночи непокоїв його Всеслав: він по смерти Сьвятослава зачипав ся з Новгородом, потім попалив Смоленськ (1078), і Мономах двічи ходив на його землї 18). На полудню, почавши від походів ізгоїв Бориса й Олега (1078 р.) та Романа (1079), де брали участь половецькі ватаги, майже без перерви чинили напади Половцї — вже на власну руку, Лїтопись дуже мало говорить про них (властиво є тільки одна згадка — під 1092 р., хоч за те й характеристична: „рать велика бяше отъ Половець отвсюду”). Але Мономах в своїй автобіоґрафії подав інтересні відомости в сїй справі, і вони відкривають перед нами всю тяготу сеї половецької „рати”. І так довідуємо ся звідти, що десь 1078-9 р. Половцї повоювали „Стародубъ весь”. Десь 1084 р. вони взяли Горошин (в Переяславщинї). 1085 р. вісїмтисячна половецька орда несподївано напала на Мономаха коло Прилуки (тамже). Потім чуємо їх напади в околицї Сьвятославля, Торчеська, Юрєва, знову битву коло Красного — все в Київщинї. Потім знову коло Варина — в Переяславщинї 19). Коли зважимо, що Мономах, хоч і був головним героєм сїєї боротьби з Половцями 20), все таки анї не брав участи в усїх битвах з ними, анї не мав на гадцї записати всї половецькі напади, то зміркуємо, кілько то їх могло бути в дїйсности.
З круга заграничної полїтики для часів Всеволода знаємо не богато. З рештою з західно-европейськими землями Всеволод до безпосередньої стичности мав уже меньше нагоди, від коли західнї українсько-руські землї відокремили ся від Київа; тому й про конфлїкти сих західнїх земель з Угорщиною й Польщею тут не говоримо. На доповненнє сказаного вище про звязки з Нїмечиною в серединї і другій половинї XI в, згадаємо тут лише про нещасливу доньку Всеволода Евпраксию. Вона вийшла замуж за маркґрафа саксонського, а коли повдовіла, оженив ся з нею, 1089 р., імператор Генрих IV; але вони жили зле, нїмецькі хронїсти оповідають страхи, як Генрих зневажав жінку, й вона нарештї (1094 р.) втїкла від нього до маркґр. Матильди тосканської, а за її посередництвом удала ся до папи. Справу її з чоловіком розсуджувано потім на синодї в Констанції, потім в Пяченцї (1095 р.); Генриха осуджено за його супружі неправди й виклято, а Евпраксия по тім вернула ся на Русь. Пізнїйше (1106 р.) вона постригла ся в Київі й незабаром померла (в 1109 р.) 21). Шлюб сей зрештою, незалежно навіть від свого нещасливого характеру, не міг мати для Руси особливого полїтичного значіння уже тому, що Генрих і Нїмеччина тодї були заняті своїми домашнїми справами 22).
Тїсні звязки істнували далї з Візантиєю. Ми знаємо, що Всеволод сам був оженений з візантийською царівною, і невважаючи на зміни династий на візантийськім столї він піддержував далї сї звязки: найлїпший доказ на се — засланнє Олега до Царгорода 1079 р. Бачимо потім, що й його син Мономах зістаєть ся в тїсних зносинах з Візантиєю, але з рештою не маємо більше фактів до сих відносин 23).
Далї піддержували ся зносини з скандинавськими краями. Свого Мономаха Всеволод оженив з донькою нещасливого анґлїйського короля Гаральда, що по Гастинґській битві разом із братами утїкла в Данїю й там перебувала, доки не вийшла замуж на Русь. Свого старшого сина Мстислава Мономах оженив з донькою шведського короля Інґа Стейнкельса Христиною, але не знати чи сей шлюб уложений був ще за житя Всеволода (Мстислав родив ся 1076 р.) 24).
У зверхнїй полїтицї, в воєнних справах виручав Всеволода Мономах, скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди; у внутрішнїй управі Всеволод мусїв радити собі иньшими способами, і тут лїтопись, хоч як для нього прихильна, не замовчує нарікань. „Він волїв, каже вона, молодиків, з ними радивсь, а ті водили ся своїми особистими інтересами, рили під иньшими боярами і не пильнували справедливости в управі; тивуни почали грабити, здирати людей грошевими карами, а князь про се не знав”. „Земля збіднїла від неустанних війн і урядницьких здирств”, скаржать ся на иньшім місцї лїтописи самі Кияне 25). Лїтописець поясняє сї непорядки Всеволодовими клопотами від ізгоїв, його хоробливістю й старістю, хоч Всеволод не був дуже старий: він умер маючи 63 роки. Правдоподібно, що тут причина була в характері і в замилованнях князя. Упускаючи суд і управу, виручаючи себе сином в походах, Всеволод за те був дуже зручним, вирахованим полїтиком, як то ми могли оцїнити в вище поданім оглядї. При тім в усїм він дуже уважав на вимоги й погляди суспільности і вславив ся своїм взірцевим житєм. „Сей благовірний князь Всеволод, каже лїтописець, змалку любив правду, був ласкавий для убогих, віддавав честь епископам і сьвященникам, а особливо любив монахів і задоволяв їх потреби; він і сам цурав ся пянства і похоти, — тому й батько його любив” 26). Був він справдї великим прихильником церкви і духовенства, фундував кілька монастирів — знаємо нпр. його монастирі св. Михайла (Видубицький) і другий — св. Андрія фундований для його доньки Янки (Анни), що в нїм постриглась 27). Мономах підносить його незвичайні знання: „отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 языкъ, — в томъ бо честь єсть отъ инЂхъ земель”. Сей факт оцїнюють звичайно як доказ особливої осьвіти, але се знаннє могло мати й чисто практичне значіннє — в досить розвинених заграничних дипльоматичних зносинах.
