Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
У темряві ледь чутно дзюрчала річка. Дощ ставав рясним, великі краплі голосно били по вітах прибережних кущів. Старий сердито змахнув рукою на схід і зупинився. Без слів Голуб і Марко пройшли повз нього, на мить відчувши міцний запах тютюну, і заглибились у воду. Хвилі сягали майже пояса, холодна осіння вода миттю залила чоботи, одяг обліпив тіло. Обидва йшли повільно, обережно намацуючи ногами в'язке глеювате дно. Лоби у Голуба і Марка були гарячі і, спітнілі від хвилювання.
Голуб озирнувся. На пологому березі тьмяно бовваніли кущі, десь біля них ворухнулися дві людські постаті. Він на мить позаздрив їм, але одразу ж ступив далі, вглиб… І раптом вузьке лезо прожектора різонуло по воді, вихоплюючи з пітьми химерні баранці дрібних хвильок. Двоє завмерли. Дихання у грудях перехопило, серця закалатали часто і голосно.
Марко був ладен повернути, до того стало моторошно. Але Голуб присів у воді, ляснувши радиста по плечу. Той теж присів, піднімаючи над хвилями свою сумку. Вода тепер заливалася за комір, але вони нічого не помічали, напружено стежачи за променем прожектора. Світло наче причарувало їх, паралізувало ноги, які прикипіли до глеюватого дна. Сліпучий сніп світла наблизився, Марко присів ще нижче, сховав голову під воду, але не відчув холоду, бо йому стало невимовно жарко. За кілька секунд він висунув голову з води, глянув навколо. Прожектор перестав нишпорити по річці, світлова доріжка спокійно застигла вздовж радянського берега. – Голуб обережно ворухнувся, просунувся вперед. Коли пройшли кілька кроків, прожектор згас. І згодом обидва тихо вийшли на берег.
Далі пішло легше. По-перше, вже звикли до цього моторошного напруження і спокійного нічного леготу води, який щомиті міг вибухнути смертельним пострілом. А головне, Марко знав тут кожну стежину і тепер ішов попереду. Та й Голуб при підготовці продумав кожну дрібничку. Вони йшли заздалегідь вивченим шляхом, не звертаючи уваги на дощ і вітер, обминаючи відкриті місця.
Голуб навіть дещо заспокоївся: намічений ним план переходу здійснювався поки що без перешкод. Хіба ж він знав, як пильно стежить за ними зараз начальник прикордонної застави майор Нарушев!
Майор сидів з телефонною трубкою в руці, слухаючи повідомлення з постів.
– Все йде як слід, – прошепотів Голуб, озираючись…
– Все йде як слід, – сказав Нарушев, кладучи трубку на важіль. – Зніміть додаткові пости біля річки, – наказав він, виходячи з кімнати.
Його підопічні успішно перейшли кордон, і тепер, напевне, за ними стежать люди полковника Василенка. В кожному разі, із зони спостереження його, майора Нарушева, вони вийшли. Він доповів про це і тепер міг із спокійною совістю йти спати.
* * *
– Рапортую послушно, друже провідник! За вашим наказом стрілець Грізний прийшов, – виструнчився перед Богуном невеликий на зріст, рухливий парубок у короткій підперезаній свитці.
Богун кинув короткий погляд на Утяєвого посланця, мовчки махнув йому рукою і знову почав вдивлятися у гущавину. Вдалині, праворуч, світилися вікна у селі Нижанковичі, а тут, у лісі, було тихо і мокро. Зачувши умовний крик сови, тієї ж миті стукнув палицею по дереву. З темряви виринула постать, з нею у кущах ворухнулася друга. Чигрин досвідченим оком роздивився пістолет у руці першого і вантаж на плечах у другого.
– Як дійшли? – привітавшись, запитав Богун.
– Нічого, – полегшено зітхнувши, сказав Голуб.
Грізний виступив наперед:
– Провідник уже чекає на вас!
– Ходімо! – негайно наказав Богун.
Всі четверо пішли вбік від села, важко продираючись крізь кущі. Вони йшли лісом мовчки, прислухаючись до таємничих нічних звуків. Десь далеко загавкав собака, прогуркотів поїзд. Вже почало розвиднятися, коли добралися до місця. Богун відійшов на кілька кроків уперед, намацав якийсь пень, відсунув його вбік і ступив ногою на драбину.
– Ідіть сюди, вниз, – сказав, дивуючись буденності того, що відбувалося. Подумати тільки, він уперше отак просто приймає двох ворогів, які прийшли звідти, з самого бандитського кубла! Богун довгим поглядом подивився на двох украй стомлених людей, які ще й досі, не вірили, що небезпека позаду, і весь час хижо озиралися, не випускаючи з рук зброї.
Богун ступив до освітленого бункера і побачив перед собою Утяя, той стояв разом із своїми охоронцями біля входу до другого приміщення. Він гостинно поцікавився, як дійшли Голуб і Марко. Тепер Голуб посміливішав.
– Важка дорога, друже провідник. Напоролися на засідку, та нам пощастило втекти.
Богун відійшов вбік, притулився до стіни, уважно прислухався до розмови. Мимоволі прикинув сили у бункері: Утяй з охоронцем, Голуб і Марко. Отже, четверо оунівців і один він, чекіст. Дарма що Утяй зголосився допомагати чекістам. Це аж ніяк не виключає можливості, що зараз, коли у лісовому схроні їх більшість, Утяй не наважиться вчинити над ним розправу. До того ж ще вчора Чигрин попросив зняти будь-яке спостереження за схроном. Думав: хто його зна, що то за птиця той Голуб. Щойно закінчив навчання у розвідшколі Рочестера. Може свіжим оком щось помітити, і тоді прощавай гра, яка коштувала вже стількох зусиль і почала, зрештою, приносити чекістам користь.
Але Чигрин помилявся. Полковник Василенко, хоча спочатку й погодився з доказами Сергія, але, поміркувавши, наказав так замаскувати охорону біля схрону, що її не помітили б навіть ті, хто добре знав, що вона там є. Василенко не сказав про те Богунові навмисне: нехай той не хвилюється, що товаришів хтось помітить. Отже, і полковник був спокійний за Сергія, і того ніщо не відволікало від виконання своєї р і.
У ту мить він і справді найменше думав про свою безпеку – його турбувало лише_ виконання завдання, і тепер він уважно придивляв до обох «гостей». Хто ж з них буде надійнішим у дорозі? З ким із них зведе його доля для найважчих, найнебезпечніших випробувань? Краще враження справляв той, з густою чорною щетиною на щоках, здається Голуб.
Утяй присів на ослінчик, суворо запитав:
– З чим прийшли? Як там зверхник?
– Принесли вам пошту, – відповів Голуб. – Шифри, живлення для рації. Є ще інструкції полковника Рочестера. Зверхник наказав вам пильно їх вивчити, бо Рочестер незадоволений. Мало надходить розвідувальної інформації, казав мені, треба посилити її збирання.
Утяй кивнув, взяв конверти від Голуба, повернувся до Марка:
– Що ти скажеш?
– Голуб має повернутися з поштою від вас. А я залишусь тут радистом. Маю ще доручення збирати інформацію.
– Добре, – погодився Утяй. – Нехай Голуб відпочине і піде назад. Але, – він кинув виразний погляд на Богуна, і тому на мить здалося, що Утяй посміхнувся, – разом з ним піде наш представник – надрайонний провідник Богун.
Голуб і Богун одночасно виструнчилися. Обидва були задоволені: Голуб радів, що зможе вибратися з цього страшного, небезпечного краю, а Богун відзначив суворий і чіткий тон наказу, що його віддав зараз Утяй. Все гаразд!
Але Марко знову ступив уперед:
– Друже провідник, мені наказано негайно повідомити зверхника про наш успішний перехід. Хочу розгорнути рацію.
– Дозволяю, – сказав Утяй і підвівся. – Влаштовуйтеся тут і після передачі можете відпочивати. – Не прощаючись, він пішов до виходу. Богун мовчки рушив услід.
* * *
Богун з Голубом перейшли радянсько-польський кордон біля села Чернява. День був ясний і теплий. І вони відсиджували у соняшниках, доки на землю спали сутінки. Потім дійшли путівцем до найближчої станції, сіли в поїзд і доїхали до Ярослава. Звідти рушили далі на захід іншим поїздом, пересіли на зустрічний, повернулися. Лише впевнившись, що за ними ніхто не стежить, прийшли на квартиру до літнього залізничника. Два дні переховувалися на горищі корівника, а потім сіли на поїзд, який ішов до Кракова.
