Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗

— Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? — спитав він, усміхаючись.

Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:

— «Серапіонові брати» Гофмана.

— Справді? О, це видатний письменник, — зауважив він. — Пробачте… я забув ім’я вашого меншого сина, пані Будденброк.

— Христіан.

— Чудове ім’я! Я, дозволю собі зауважити, — пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, — люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, — християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім’я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, — балакливо провадив він далі, — звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. «Quous-que tandem, Catilina…». [42] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!

Консул сказав:

— Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп’ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…

Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! — поспішився запевнити пан Грюнліх. — Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…

Запала мовчанка, і Тоні подумала: «Тепер надходить моя черга», бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:

— Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, — додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, — посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, — він знову перейшов на шепіт, — як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! — раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.

Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:

— Не забивайте дівчині памороків компліментами!

Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.

— Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…

— Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, — мовила пані Елізабет.

Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.

— Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! — палко сказав він. — Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург». «Кілька кімнат», — подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.

— В кожному разі, — докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, — я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.

Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.

— Приємний чоловік! — сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.

— А по-моєму, він блазень, — дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.

— Тоні! Боже мій! Як так можна! — аж обурилась пані Елізабет, — Він такий щирий християнин!

— І дуже чемний молодик зі світськими манерами! — докінчив консул. — Ти сама не знаєш, що кажеш.

Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.

Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:

— Як же він пишно висловлюється! «Бесідували»! А ми сиділи мовчки. «Ті маки — пречудова оздоба!» А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. «Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!» — Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.

— Авжеж, він страх як величається! — знову встряла Тоні. — Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! — вигукнула вона з раптовою злістю. — А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!

— Це не вада, Тоні! — суворо сказав консул. — Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись — що ж тут дивного?

— По-моєму, він добра людина, — лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.

Том утримався від оцінки.

— Одне слово, — зробив висновок консул, — він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев’ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!

Тоні буркнула: «Золотаві баки!» — і вкотре вже за той вечір насупила брови.

Розділ другий

— Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! — заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. — Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!

Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з’явився глузливий, безжальний усміх — таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…

— Не можу сказати того самого про себе! — мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.

Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…

І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе:

— Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З’їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! — І лукаво підморгував пані Елізабет.

Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.