Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Із самого ранку його тягнуло випити. Спочатку це був природний потяг організму, потім панічний страх через те, що він сам перекрив собі доступ до цілющого зілля, не захопивши з собою ні фляги, ні грошей. А тепер бажання випити перейшло в ту фазу, коли і фізичний біль, і страх розривали організм на шматки. Злісний ворог ламав зсередини його кістки, звідкись із-під серця гавкали пси. Господи, як же він їх ненавидів! Так само сильно, як вони ненавиділи його.
Ривком підвівшись, він підійшов до сейфа. В понеділок він поставив туди півпляшки віскі «Беллз». Цікаво, він тільки зараз про це згадав чи думав про це ввесь час? Холе вже звик, що Харрі обманює Харрі. По-різному. Він уже збирався відчинити сейф, але раптом зупинився, уловивши дивний рух — у Елен на фотографії здригнулися губи. Він з’їхав з глузду, чи вона дійсно всміхнулася?
— Що втупился, стерво? — пробурмотів він, і через мить портрет злетів зі стіни і впав на підлогу. Скло розбилося. Елен, як і раніше, всміхалася. Харрі поторкав забинтовану праву руку, вона знову защеміла.
Він потягнувся до сейфа і тут побачив на порозі двох людей. І зміркував, що вони стоять тут уже деякий час, а їх віддзеркалення могло здатися рухом на фотографії.
— Привіт, — сказав один із тих, що увійшли, дивлячись на Харрі здивовано і з переляком.
Харрі глитнув і відпустив ручку сейфа.
— Привіт, Олег.
Хлопчик був у кедах, синіх шортах і жовтій футболці збірної Бразилії. Харрі знав, що на спині красується дев’ятка і прізвище — Рональдо. Цю футболку він купив йому на заправній станції однієї зимової неділі, коли вони з Олегом і Ракеллю виїжджали в Нуреф’єлль покататися на лижах.
— Зустрів його внизу, — сказав Том Волер і поклав долоню на голову Олегу. — Стояв на вході, запитував тебе, і я вирішив привести його сюди. Так ти, Олеже, граєш у футбол?
Хлопчик не відповідав, втупившись у Харрі темними очима. Вони в нього були такі самі, як у матері: іноді безмежно лагідні, а іноді безнадійно суворі. Зараз Харрі не міг із певністю визначити, які саме. Темні — та й усе.
— Нападник? — Волер із усмішкою покуйовдив Олегу волосся.
Харрі подивився на сильні довгі пальці, на темне волосся Олега, що липло до них, — ноги почали підкошуватися.
— Ні. — Хлопчик, як і раніше, дивився на Харрі. — Захисник.
— Послухай, Олеже. — Волер питально подивився на колегу. — Харрі тут боксує з тінню. Я теж іноді так роблю, коли що-небудь дратує. Може, прогуляємося на верхній поверх? Я тобі краєвид із майданчика покажу, а Харрі тим часом тут прибереться.
— Я залишуся тут, — рівним голосом сказав Олег.
Харрі кивнув.
— Гаразд, Олеже. Приємно було тебе побачити. — Волер поплескав хлопчика по плечу і пішов.
Олег залишився на порозі.
— Як ти сюди дістався? — запитав Харрі.
— На метро.
— Сам?
Олег кивнув.
— Ракель знає?
Олег похитав головою.
— Так і стоятимеш там? — ледве вичавив Харрі, відчуваючи, як сильно дере в пересохлому горлі.
— Я хочу, щоб ти повернувся до нас додому.
Харрі подзвонив, і через деякий час у кабінет увірвалася Ракель. Очі у неї були зовсім чорні, а голос пронизливий.
— Де ти був? — скрикнула вона.
На мить Харрі вирішив, ніби питання адресоване не лише синові, але її погляд ковзнув повз нього і зупинився на Олегові.
— Мені ні з ким було погратись, — опустив голову хлопчик, — і я приїхав сюди на метро.
— На метро? Сам? Але як...
— На мене ніхто не звернув уваги, — відповів Олег. — Я думав, тобі буде приємно, ма. Адже ти теж говорила, що хочеш, аби...
Вона ривком пригорнула його до себе.
— Знаєш, як я за тебе перелякалася, мій маленький? — сказала Ракель, обіймаючи сина, але дивлячись при цьому на Харрі.
Ракель і Харрі стояли біля садової огорожі та мовчки дивилися вниз на місто і фіорд. Вітрильники здавалися звідси крихітними білими трикутниками на синьому квадраті моря. Харрі обернувся на величезний, зроблений із колод будинок, що потемнів од часу, побудований для суворих зим, а не для літнього відпочинку. Між яблунями перед відчиненими вікнами пурхали метелики.
Харрі подивився на Ракель. Вона була босоніж, у блакитній сукні та червоній кофтині. Трохи нижче ланцюжка із хрестиком, який дістався їй од матері, шкіра поблискувала крапельками поту. Харрі подумав, що знає про неї все. Запах кофтини, вигин спини під сукнею, солоний смак її пітної шкіри. Чого вона хоче і чому мовчить.
Від усіх цих знань не було ніякого пуття.
— Як життя? — запитав він.
— Чудово, — відповіла вона. — Зняла дачний будиночок. Вийшло тільки на серпень: пізно спохопилася. — Голос звучав рівно, в нім не відчувалося ні скарги, ні звинувачення. — Пошкодив руку?
— А, подряпина, — відмахнувся Харрі.
Їй на обличчя впало пасмо волосся, і він насилу втримався, щоб не прибрати його.
— Учора сюди приходив оцінювач, оглядав будинок, — сказала вона.
— Оцінювач? Ти ж не збираєшся його продати?
— Харрі, для нас двох будинок занадто великий.
— Так, але він же тобі подобається. Ти тут виросла. І Олег теж.
— Не треба мені про це нагадувати. Річ у тому, що ремонт обійшовся вдвічі дорожче, ніж я припускала, а тепер пора міняти дах. Цей будинок старий.
Харрі подивився на Олега: той стояв навпроти гаражної стіни і молотив по футбольному м’ячу. Удар — м’яч полетів убік, а він, заплющивши очі, простягнув руки до уявних трибун.
— Ракель?
Вона зітхнула:
— Що, Харрі?
— Ти не можеш на мене дивитися, коли я з тобою говорю?
— Ні. — Голос її не був ні злим, ні схвильованим. Рівним.
— А якщо я кину? Що-небудь зміниться?
— Не зможеш, Харрі.
— Я про поліцію.
— Я зрозуміла.
Харрі копирснув носком черевика землю:
— Я б міг знайти спокійнішу роботу, частіше бував би вдома. Зайнявся б із Олегом. Ми б...
— Перестань, Харрі! — Це прозвучало різко. Вона спробувала здути пасмо з лиця, нахилила голову і схрестила руки на грудях, неначе в цей спекотний день їй стало холодно. — Я кажу «ні», — мовила вона ледве чутно. — Нічого не зміниться. Проблема не в твоїй роботі, а... в тобі, Харрі. — Вона перевела подих, обернулась і подивилася йому в вічі. — Проблема — в тобі.
Харрі побачив, що вона готова заплакати.
— Іди, — прошепотіла вона.
Він збирався щось сказати, але передумав. Замість цього кивнув вітрилам у фіорді.
— Твоя правда, — погодився він. — Проблема в мені. Скажу два слова Олегу та піду. — Через кілька кроків він обернувся. — Не продавай будинок, Ракель. Не продавай, чуєш? Я що-небудь придумаю.
Вона всміхнулася крізь сльози і прошепотіла:
— Ти дивовижна дитина. — Вона простягла руку, немов збираючись погладити його по щоці, але він стояв занадто далеко, і рука впала. — Бережи себе, Харрі.
По дорозі його пробив холодний піт. За чверть п’ята. Треба поквапитись, аби не запізнитися на нараду.
«Я в будівлі. Пахне підвалом. Я стою не рухаючись і вивчаю таблички. Чую голоси на сходах, але не боюсь. Я невидимка, але їм це не видно. Розумієш? Це не парадокс, люба моя, просто я так мислю. Все можна уявити у вигляді парадоксу — це нескладно. Це тільки слова, двозначності мови. Але вистачить слів, і мови вистачить. Я дивлюся на годинник. Ось моя мова. Ясна і без парадоксів. Я готовий».
Розділ 14. Понеділок. Барбара
Барбара Свендсен останнім часом почала замислюватися про час. Не те щоб у неї була схильність до філософії — більшість знайомих сказали б, що якраз навпаки. Просто раніше їй і на думку не спадало, що всьому свій час, і час цей минає. Кілька років тому вона зрозуміла, що кар’єри в модельному бізнесі їй не зробити, і вдовольнилася званням екс-манекенниці. Звучало непогано, хоча з голландської слово «манекен» перекладається, як «маленька людина». Про це їй розповів Петтер. Як і про все інше, що він вважав для неї необхідним. Це він улаштував її на роботу в бар «Хед-Он» і дістав пігулки, прийнявши які вона могла без побоювань доїхати з роботи в університетський район Бліндерн, де ніби як вчилася на соціолога. Але час Петтера, пігулок і університетських фантазій минув, і одного прекрасного дня вона залишилася без Петтера, без пігулок і без заліку, з самими заборгованостями: і в університеті, і в аптеці. Ну і з роботою в найнуднішому барі Осло. Випустивши з рук усе, що мала, Барбара позичила грошей у батьків і вирушила в Лісабон відпочити, оглядітися, можливо, підучити португальську.
