Іще ніч... - Ведмеденко Олег Валентинович (мир книг .txt) 📗
Згідно приписів Церкви останки святих вшановуються незалежно від їх нетлінності, і не завдяки самій нетлінності (якщо вона має місце), а задля глибокої поваги перед святим життям або мученицькою смертю святого. І тим більше, коли мають місце явні й підтверджені чудесні ознаки зцілень під час молитов до святих про заступництво їхнє перед Богом. Втім, церковні собори неодноразово забороняли визнавати спочилих людей святими лише за однією ознакою нетлінності їхніх тіл. Але, безумовно, нетлінність тіл праведників приймається як один із знаків Божих, що підтверджує святість спочилих.
Про відношення новозавітної Церкви до тлінних і нетлінних останків своїх святих нам розповідає церковна історія. А як же відносилась Церква старозавітна до останків пророків та праведників? Про це свідчить нам Святе Письмо. Так, благочестивий цар Йосія, знищуючи кості нечестивців, не зачепив праху пророка Божого Ахійї, а віднісся до нього з повагою:
“І обернувся Йосія, та й побачив гроби, що були там на горі. І послав він, і позабирав кості з гробів, і попалив на жертовнику, – і опоганив його, за словом Господнім, яке кликав був Божий чоловік, що прорікав оці речі.
І сказав цар: «Що це за надгробок, що я бачу?» А люди того міста сказали йому: «Це надгробок Божого чоловіка, що прийшов з Юдеї й прорік оці речі, які зробив ти на жертовнику в Бет Елі».
А він сказав: «Дайте йому спокій, – нехай ніхто не рухає костей його». І зберегли його кості, кості того пророка...” (4 Царств (2 Царів), 23 розділ, 16–18 вірші).
У тій же Четвертій Книзі Царств (Другій Царів за масоретською Біблією) змальовано чудо, яке сталося з мощами пророка Божого Єлисея. Безумовно, цей текст необхідно розглядати у першу чергу по духу. Але нині я наводжу його без коментарів для тих читачів, які є представниками релігійних конфесій, що, трактуючи Святе Письмо по букві, усе-таки відкидають поважання святих мощів. Більше того – дорікають прихильникам їх шанування.
“І спочив Єлисей, і поховали його. А моавські орди прийшли до Краю наступного року.
І сталося, як ховали одного чоловіка, то погребальники побачили ті орди, та й кинули того чоловіка до Єлисеєвого гробу. А коли впав і доторкнувся той чоловік до Єлисеєвих костей, то воскрес , і встав на ноги свої...” (4Цар.(2Цар.) 13.20–21).
І нарешті, декілька цитат із Святого Письма, які свідчать про те, що все, пов’язане з життям і діяльністю святих угодників Божих, навіть одяг і тінь досконалих праведників, були чудотворними:
“І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими,
так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, – і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них” (Дії, 19 розділ, 11–12 вірші);
“І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок,
так що хворих стали виносити на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого із них.
І безліч люду збиралось до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, – і були вони всі вздоровлювані!” (Дії 5.14–16).
“НЕ СИЛОЮ Й НЕ МІЦЦЮ...”
Запитання: Сьогодні церква буквально задихається під спудом різноманітних обрядів, звичаїв та церемоній. Чи не правильніше було б зовсім відмовитись від тілесного богопоклоніння, а “поклонятись Отцю в дусі та істині”?
Відповідь: Питання тілесного богопоклоніння відноситься до православної традиції, а вона сягає часів християнства нерозділеного. Наші брати-протестанти, безперечно, мають рацію, вказуючи на певну переобтяженість традиційних релігійних конфесій (маю на увазі православ’я і католицизм) різноманітними обрядами, церемоніями, приписами та канонами. Але протестуючи проти зовнішнього та внутрішнього занечищення християнства, вони часто-густо й самі потрапляють у тенета консерватизму, задогматизованості та ортодоксії, випліскуючи разом із брудною водою й немовля. Метою цієї публікації, як втім і інших, які стосуються обрядового життя Церкви, є не сліпа апологетика (захист) православної традиції, а спроба висвітлити її світлом Істини, розкрити глибину, відкрити суть, повернути звітрілу за роки духовного занепаду сіль її. “Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує?..” (див. Рим. 8.33–34). Але для того, аби відповісти на запитання: чи мають право на існування різноманітні зовнішні форми богопоклоніння, необхідно з’ясувати: що ж насправді являє собою богопоклоніння правдиве?
Слово “поклонитися” у буквальному розумінні означає “схилитися, преклонити коліна, схилити голову, понизитись”. Духовний зміст богопоклоніння полягає в підпорядкуванні свого розуміння, свого бачення, своєї волі – Волі Того, Хто є Джерелом Життя, тобто Єдиному Богові. А у чому полягає воля Його щодо нас? У чому сенс нашого буття? Сенс буття людини у тому, щоб через духовне вдосконалення, обоження, освячення досягти висот Богоєднання, – висот вічного Богопізнання. Творець прагне перебувати в гармонії зі Своїм творінням, бути не тільки над нами, не тільки посеред нас, але, що найважливіше, і в нас. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів. 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17.3). “Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла (повного єднання з Творцем)” (Рим. 8.22–23).
Як же досягти цього єднання? Як побудувати дім нашого спасіння? Фундаментом його, безперечно, є віра (а віра – від слухання Слова Божого, – див. Рим. 10.17). Стіни складаються з чеснот смирення, надії, очищення постом і молитвою (за святим Антонієм Великим, піст – це стримання, смирення язика, серця та чрева). А дах, вершина – то є досконала любов, містичне богоспоглядання, осяяння нетварним Божественним Світлом, невимовна благодать богоєднання.
Червоною ниткою, цементуючою основою цієї Богом благословенної побудови є саме молитва. Молитва не в розумінні простого висловлення наших прохань до Господа, але у розумінні зв’язку із Богом. Молитва, за словом святого Григорія Ніського, є “керманичем хору чеснот”, бо “жодна із них не є сталою без молитви”. “Чеснота молитви звершує таїнство нашого єднання з Богом, і вона є зв’язком розумних створінь із Творцем”, – навчає Григорій Палама. “Постійно моліться”, – наголошує апостол Павло.
Молитва – це вознесіння душі й серця до Бога. Однак, доки ми живемо в тілі, на землі, молитва наша, природно, виражається і у різноманітних зовнішніх формах. Це і колінопреклоніння, і хресне знамення, і возношення рук, і використання різноманітних богослужбових предметів та інші зовнішні дії християнського богослужіння.
Богослужіння Нового Заповіту полягає не у постійних принесеннях в жертву тельців та овнів, але в прийнятті у серце християнина віри, що здійснюється в любові, у народженні згори від Духа Святого, у зростанні від віри в віру, від слави в славу, від сили в силу. Суть новозавітного Богослужіння у тому, щоби, піднявшись від віри, чинної страхом, до віри, яка керується любов’ю, приносити Богові плоди милосердя та богопізнання, а відтак і зростати до повного з’єднання з Ним на Небесних висотах Духа: “Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень” (Осії 6.6); “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!” (Ів. 13.34). “«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе»” (Мф. 22.37–39).
Царство Боже зусиллями береться. Та чи може людина лише своїми силами піднятися до істинного Богослужіння, до поклоніння Богові “в дусі і правді”? Чи може досягти висот виконання волі Божої без зв’язку з Ним, без молитви? Безумовно ж, ні! Але поки ми в тілі, то й поклоніння наше, і молитва наша не позбавлені різноманітних зовнішніх дій, чи то молитва славослів’я, чи подяки, чи прохання. Сам Господь Ісус Христос не уникав зовнішніх проявів молитовних і тайнодійних. Він преклоняв коліна, “упав Він долілиць та й молився”, “і, знявши руки Свої, поблагословив їх”, “дихнув і сказав” тощо.
