Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
– На, читай. Я прочитав Феофанову по телефону. Він усе знав. Тому я не поняв, начальники? Я своє зробив так, як завше, чьотко. Я проінформірував вовремя. Можна сказати, зразу, як узнав.
Паша встав, боячись папірця не менше, ніж того вогню, з лабет якого вирвався щойно. Що там написано? Ну що там може бути такого? Послання з неба, Святе Письмо? Він неначе хотів звернутися до ікон на стінах, але в татовій хаті за його командою їх давно не було. Стільки страху наївся – вистачить на ціле життя, а читати страшно. Руки тремтіли, коли він брав до рук аркуш, неначе бомбу, що аж тепер розірве його на шматки.
«Дорогі кедрівці! Нині вночі атеїсти хочуть знести із храму, у якому вас хрестили, хрест.
Хрест на нашому храмі стоїть 300 літ і береже кожного з нас. Він боронить нас і боронив наших предків – ми мусимо стати в його оборону. Вам лише треба взяти о другій годині вночі свічку, вийти з нею з хати і запалити. Цього буде досить, щоб зупинити диявола. Ви знаєте, що свічка сильніша від чорта. Цього буде досить! Не бійтеся! Господь із вами, але Йому потрібна ваша поміч. Не бійтеся. Запаліть свічку супроти злої сили! Цього буде досить, аби чорти позлазили з церкви. Слава Ісусу Христу!»
Харкавий-молодший спочатку переглянув, а відтак став учитуватися вже уважно в кожне слово, поволі й не поспішаючи.
Цього буде досить, щоб чорт зліз із церкви… От сволота! Звідки ти знав про це, падлюко, коли писав цю херню? І таким засраним папірцем підняв ціле село. І його, Пашу, та що там настрашив – мало не збив із путі істинної. Мало не збив. Не збив з путі до комунізму.
Паша жбурнув картку на підлогу, жмакаючи, і йому здавалося, що він отак своїми руками душить того найлютішого ворога, що вигадав цю авантюру. Він кинувся обнімати старого Семка, обціловуючи його і трусячи.
– От хто мій бог, хто мій спаситель, – відірвавшись від тата, присів.
«Йо-майо, а якби я не прийшов додому і пішов на очі начальству і почав каятися? Як перед Феофановим, коли зліз із церкви? Якби сказав товаришам зі Львова, а може, і з самого Києва чи з Москви, що Бог є і я в Нього тепер повірив? Гаплик тобі, перспективний Харкавий. Во віки віків. Амінь».
Гаплик повний. То перед Богом можна покаятися. Коли захочеш, коли припече чи дур у голову залізе, як-от кілька годин із ним. А перед Комуністичною партією хер покаєшся. Партія – не Бог, вона гріхів не відпускає.
Вона за гріхи карає. Та вона й без гріхів може так вмастити, що мало не здасться. І він здуру мало не втратив нині цю свою партію, свою богиню й богородицю.
– Що би я робив без тебе? Наливай! За повернення блудного сина треба-таки випити. Один гранчак перед походом на килим не пошкодить. Тим більше, після такого стресу. Наливай, батечку ти мій всевидющий!
Вони смачно закусили за такий щасливий кінець чи, радше, початок.
– Я тобі от зараз хочу заприсягтися, – Паша не переставав обнімати Семка. – Як перед Богом. Більше ніколи я не буду ламатися. Ну похитнувся, посковзнувся, на тій блясі на церкві слизько. Уже ніщо мене не зламає. Із тим клятим Богом і з усіма його християнами я буду воювати все життя. Клянуся партбілетом, – витяг він червоні «коришки», які невідомо для чого взяв із собою, йдучи на акцію. – Ну, я пішов. Гостей зустрічати, – зірвався Паша з-за столу. – То мої високі гості. То празник на моїй вулиці. То вони до мене з’їхалися на своїх танках. Хмарами сповзлися.
Уже від дверей повернувся:
– О, вєщдок мало не забув.
Семко підніс йому папірець, розпрямляючи його на ходу.
– А ти часом не покумекав, хто то міг нашкрябати? Ой, відповідати буде! Під растрельну статтю попадає, богомолець. То ж проти совєцькой власті! Он армія приїхала захищать завоювання великого Жовтня. І захистить. Ох захистить! Я не заздрю вам, земелі галицькі.
– Та що я, каліграфію у школі преподаю? – засміявся старий. – Звідки мені знать? Слєдствіє встановить.
Районний лікар Сеньків давно радив Паші привезти маму на обстеження: у неї таки була пухлина «по-жіночому», і з тим не варто жартувати. Бо коли злоякісна…
Мамі про це прямо не скажеш, а вона все віднікувалася. Людей із сіл везуть «швидкою» хіба тоді, коли вони вже не ходять. Пішки повертається мало хто. Назад везуть переважно до моргу. Колгоспники не хворіють. Партія так міцно дбає про їхнє здоров’я, що вони роблять лише дві речі – працюють і вмирають. А хворіти і не працювати – то не для колгоспного селянства. Ленінським кооперативним планом, виходить, це не передбачено. Тому забрати маму просто з поля і в палату було б цілою церемонією, яка підлягала суспільному осуду, а в радянському селі було таке вже зріле громадянське суспільство, що на громадську думку особливо зважали.
Але цього разу Стефці синівської любові не уникнути. Поки Сеньків шукав вільне ліжкомісце, Паша щодуху мчав додому.
– Збирайтеся, мамо. Час не жде, – почав сам шукати чорноробочий комплект, єдиний практично на все життя, а другий, у якому не йшли в поле, одягали в неділю. Таким був гардероб ленінського раба, якому партія знайшла три покликання – пахать, пахать і ще раз пахать.
– Ми з тобою потім поговоримо. Я скоро вернуся, – кинув син на ходу батькові, впихаючи маму в райкомівський «бобик», якого для перевезення хворої неньки дозволив узяти перший секретар.
Усе йшло за планом. Дорогою з лікарні їхав на роботу, переживаючи, чи Тимофій Тимофійович ще на місці.
На щастя, керівник району був у кабінеті, і ще ліпше – один.
– Я по поводу гостя із Москви, – довів мотивацію входження Верванівні, яка схвально кивнула.
– Дозвольте, товаришу перший секретар? Діло невідкладне.
– Давай, докладуй.
– Ви дуже правильно запропонували зібрати все село. Для опізнання, так сказать.
Партійний наставник зосереджено слухав.
– Я би дозволив собі внести одне маленьке доповнення до вашого правильного рішення, – можна?
– Конєшно, можна. Єслі нужно, – хитромудро сформулював Тропченко.
– Я думаю, що нужно. Ви дивіться. Член ЦК, академік, видающаяся лічность приїхала із Москви на самі західні рубежі Союзу. У захудале село. Воно ж не так просто для людини, за яку ми тут усі несемо головою отвєтствєнность.
Після останніх слів Тимофій Тимофійович чомусь схопився на ноги:
– Воно, конєшно, да.
– Так от, потрібна адаптація, а не так просто – з моста. Із ЦК – і на колгоспну сходку. Треба підготовить чоловіка. Щоб для нього не було різкого психологічного перепаду.
– Ну і шо?
– Поскільки ви мені також доручили його супроводжувать, спасібо за довір’я, вношу пропозицію, щоб уже сьогодні, перед завтрашніми зборами, повезти його в село. Ми зупинимося в мене. Мама наварить вареників. Походимо, поговоримо. Обвикнеться Веніамін Абрамович, а завтра вже піде на люди.
– Я-то за. Але що Микола Петрович? – уже довірливо прошепотів Тропченко.
– Я думаю, що простіше запропонувать самому гостю. Нехай він вирішує. І куди ми дінемося всі тут, в області, коли москвіч скаже своє слово?
– Давай так: він із товаришем Яцковим пішов у музей краєзнавчий – може, там є фотографії про німецьку окупацію. Уже мають з хвилини на хвилину вернутися. Ти сиди на місці. Я тебе гукну.
Паша сидів, як на голках. Якщо академік відмовиться, де він сидітиме завтра? Був запасний варіант – сховати старого в підвалі. Мовляв, напився. Соромно на збори вести. А якщо скажуть: «Веди хоч п’яного»? Феофанов уже точно дав список тих, хто був за німців у селі. І батечко точно першим у тому списку. Підполковник так сильно любив свого головного сексота, що точно особисто стежитиме за ним. Тим паче, що він уже не раз туманно натякав, чому, мовляв, дєдушка, не пішов із нашими в 44-му Берлін брати.
І тут задзеленчав прямий телефон. Він схопив слухавку й завмер.
– Давай сюди, – бадьоро скомандував другий поверх.
Інтонація оптимістична. Наче вигоряє, мусить вигоріти, хлопці. Підете ви всі за моїм планом, бо ви маєте такий свій розум у голові, який Паша має у дупі.
