Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
10) Жерела XII с. 128.
11) Повідомленнє Ракоція Потоцкому про приїзд Яскульского, 10 червня, в Жерелах ч. 262. Під ч. 263 його писана відповідь на пропозиції Потоцкого з того ж дня, з ориґіналу Кор. Архиву (теж саме з копії в Transsylvania І с. 262); під ч. 255, без дати переказано зміст переговорів; під ч. 271 відповідь Ракоція на відповідь Потоцкого про сі пропозиції, з 24 червня, переклад,- латинський ориґінал в Transsylv. с. 265 (тут дата, котрої бракує при ч. 271).
РОБЛЕННЄ ОПІНІЇ, ОПОВІДАННЯ ПРО ТИМОШЕВІ ТИРАНСТВА, КОЗАЦЬКІ ПОСОЛЬСТВА ДО ПОРТИ, БАЛАЧКИ НА УКРАЇНІ, ТУРЕЦЬКІ ПОСЛИ У ГЕТЬМАНА, УМОВИ ПІДДАНСТВА, ДОГАНА СУЛТАНА ЗА ТИМОШІВ ПОХІД.
Для відповідного оброблення політичної опінії старанно ширились і мабуть таки сильно перебільшувались поголоски про “тиранський режім” Тимоша і його розправи з волоською опозицією. Нунцій найповніш вичисляє сі історії і лєґенди в своїй депеші з 14 червня: Тиміш з власної руки вбив Лупулового секретаря Кутнарского, за те що той про все доносив Полякам. Самого господаря з його скарбами він тримав під пильним доглядом і сторожею, так що той став вязнем в його руках, і не раз він грозить йому смертю. Велів стяти військового писаря козацького, за те тільки що той радив не приятелювати з Татарами,-бо вони бажають тільки з року на рік пустошити край, не журячися ні тим щоб довести до кінця війну ані забезпечити інтереси козацтва. Потім велів стяти одного старшину і кількох своїх близьких, за те що вони не стримали його, коли він велів стяти Кутнарского, а коли ті оправдувалися, що не заслужили сеї кари, він сказав: “Я був тоді пяний, а ви повинні були мене стримати, і за те будете покарані” 1).
Ся історія, як Тиміш порубав когось з старшини, має мабуть щось реальне під собою, і широко популяризувалася як акт оскарження не тільки против нього, але й против родини Хмельницьких і їх камаріллі, против старшинського засилля і пихи- в такім аспекті мусимо розуміти оповідання про сю пригоду Д. Виговського й ин. (нижче с. 539 дд). Найширше спиняється на нім Мирон Костин, ілюструючи ним безглузду поведінку Тимоша, що загубила похід на Мунтенію і привела таким чином до останнього упадку Лупула. Я наведу се тут:
Перед походом на Мунтенію згинув в Ясах польський писар Котнаровский, людина дуже солідна, що мала довірє Василя Лупула воєводи. Згинув з руки Тимоша- бо се був тиран, чоловік дикий, без страху божого; він причепився до Котнаровского, що він Лях і намовляв Лупула не віддавати доньки за нього, Тимоша. Одного разу він Тиміш, попросив воєв. Василя, щоб він прислав до нього Котнаровского, бо йому потрібен. Нічого не підозріваючи воєвода післав його до Ґалатського монастиря, а там з наказу Тимоша вже чекали його козаки, наготовивші шаблі. Тиміш зачав з ним сварку, і коли Котнаровский виходив, козаки кинулися на нього і немилосердно зарубали на смерть, без усякої причини з його сторони. Як Василь воєвода довідався про се вбивство, трохи не отруївся з жалю. Тиміш же хотів так само розправитися з дворником Томою і вістерником Йордакі-з тих самих мотивів що вони як і Котнаровский намовляли Василя воєводу не віддавати за нього Роксанди. Ті нещасливі бояре благали, щоб воєвода пустив їх до дому, але воєвода не згоджувався, тільки велів переказати зятеві, що краще йому, Василеві, не жити ніж бачити в такій небезпеці бояр, що користувалися його повним довірєм. Яку охоту матимуть инші бояре йому служити в такім разі? (332).
В поході на Мунтенію серед старшини були Богун (Bohul) і Носач (Nosaci), звісні полковники, заслужені козаки, і одного разу без всякої причини-за одно тільки слово, сказане Богуном на раді, Тимуш затяв шаблею в плече Богуна і задав йому таку рану, що той підчас цілого походу мав руку завязану: така дика була Тимошева вдача! Ніхто з полковників не важився ні слова сказати йому, як краще покермувати походом, і з такої поведінки Тимуша-чоловіка молодого і недосвідченого, можна було знати, що з його проводу нічого путного не буде (333).
Постать гетьманича не переставала займати уяву і служити темою ріжних лєґенд і фантазій як далі побачимо. Але що й козаки і Лупулові партизани сильно погуляли над причетними до перевороту, се розуміється, вповні правдоподібно, і при тім козаки дійсно могли зводити рахунки на дві сторони: і з противниками Лупула і з прихильниками польської орієнтації. Чимало від сих екзекуцій повтікало не тільки до Валахії й Семигороду, але й до Царгороду, аґітуючи тут проти Лупула й козаків. “Не можна досить розповісти”-пише царгородський резідент цісареві в липні-“як тирансько і варварсько поводився молодий Хмельницький по першім своїм приході до Молдавії з бідними людьми, навіть з жінками і дітьми. Лупул богато велів повбивати, але богато повтікало й сюди до Константинополя, і переховуються тут, сподіваючись іменем краю, разом з Волохами і Семигородцями добитися, щоб Лупула відставлено” 2).
Ракоцій при тім вів подвійну гру. Стараючися розбити приязнь Польщі до Лупула, посилався на його союз з козаччиною і радив Полякам в ніякім разі більш не випускати його з рук, коли б він знову їм попався. Заразом лякав Порту союзом Лупула з козаками і Поляками против Туреччини: використовуючи звязки Лупула з польськими кругами і їх нерішуче становище супроти нього, поясняв, що Лупул за згодою Польщі мирить її з козаками, а заразом веде зносини з цісарем німецьким, з німецькими князями-вислав свого чоловіка на імперський сойм, а остаточна мета того всього має бути війна з Туреччиною 3). Полякам же хвалився своєю щирістю-що він не прийняв козацьких послів, як ті прийшли до нього (мабуть 20 червня), тільки казав віддати листи, ними принесені-і копії сих листів переслав на доказ своєї щирости гетьманові Потоцкому. А при тій оказії ще раз нарікав, що Поляки натворили всеї тої біди тим що випустили Лупула 4).
Хмельницький і Лупул платили тою ж самою монетою, стараючись представити в можливо підозрілім і небезпечнім для Порти світлі виступ Ракоція против Лупула і його несподіваний, в звязку з сим, союз з Польщею. З козацьким посольством, що прибуло до Царгороду 12 червня (значить вислане було не пізніш 20-х чисел травня) приїхав якийсь польський шляхтич, на жаль не названий на імя-привезений на те щоб посвідчити перед диваном, як чоловік втаємничений у польські секрети. Він називав себе сенатором і впливовим дорадником короля і викривав, що ся нова спілка Ракоція з Польщею тільки в перший момент звертається против козаків і Татар, а поборовши їх має звернутися против Туреччини,-тому шукає підтримки німецького цісаря і князів. Австрійський резідент догадувався, що се мабуть Лупулова штука-що се він того шляхтича вишукав і натаскав; але, мовляв, його самозванство відкрилося- що се звичайний слуга, і ніяких політичних секретів не знає, і в останнім рахунку сей інцідент не послужив на користь Лупулові 5).
Диван взагалі не знав, яку йому лінію взяти в сих справах. Що його васалі на власну руку, не питаючись дозволу, зачали між собою війну, се був неприємний інцідент. Що у них виявилися значні військові сили, так що злучившися разом, вони могли бути сильно небезпечні для самої Порти, се було ще неприємніше. З сього погляду об'єднаннє всіх трьох васальних князівств під проводом Ракоція було комбінацією недопустимою. Але й Лупулова комбінація викликала сумніви. Головно, що сили Туреччини були звязані иншими операціями, і вона не могла взяти справу в свої руки, себто післати на Дунай досить сильне військо, щоб навести “спасительний страх” і зліквідувати сю усобицю. При тім вона не хотіла образити козаків, дорожачи завязаними відносинами, що забезпечували їй-що найменше-спокій на Чорнім морі. Великий візир сприяв Лупулові-чи його золоту, се трудно розділити. Натомісць сілістрійський баша, що був сторожем інтересів Туреччини на Дунаю, був рішучим ворогом Лупула, і всяко старався настроїти диван против нього. Були і в Царгороді прихильники нового молдавського воєводи, які підтримували скарги його і воєводи Матія на страшні спустошення, які починив Лупул з своїми союзниками козаками в Волощині і Валахії, вповаючи на підтримку великого візира. Серед ріжного добра захопленого в Лупуловім таборі під Торговищем 27 травня, нібито знайшовся лист великого візира до Лупула: мовляв візир писав Лупулові, що він може сміливо йти на Валахію і вигнати звідти зрадника Матія. Сей лист воєвода Матій переслав великому муфтієві, з таким коментарієм, що завдяки спустошенням, заподіяним в Валахії Лупулом і козаками, край сорок літ не зможе прийти до себе. Муфтій показав сей лист великому візирові, той відрікався від сього листа, і казав, що ніколи чогось подібного не дозволяв Лупулові. Одержавши від Лупула відомости про його щасливий поворот до своєї столиці, диван вислав з його агентом трьох своїх післанців, щоб потвердити його на господарстві, а до Матія і Ракоція були післані листи, щоб вони вивели свої війська з Волощини і на будуче жили в згоді з Лупулом; татарському ханові наказано, щоб далі підтримував його. Все се, очевидно, було ділом вел. візира; але одержавши відомість про побіду Матія під Торговищем, післав він і йому поздоровленнє 6).
