Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
До дванадцятої години люду найшло повен двір. Чоловіки, бачачи, що весілля зволікається, сіли за крайні од садка столи і почали грати в карти. Усі вони, як один, були в діжурках, жовтих та чорних шкіряних шапках, галіфе й хромових чоботях. Жінки цвіли квітчастими хустками, як макова грядка, а дітвори аж кишіло — грали в ладки, шастаючи поміж дорослими, як горобчики поміж голубами, поза хатою, поза хлівом та погрібником.
Але ось від крайніх хат прибіг захеканий хлопчак, Степанів посланець, і крикнув:
— Їдуть! Їдуть!
Чоловіки швидко зібрали й заховали карти, попідводилися й слідом за дітворою та жіноцтвом посунули до воріт. Тут же стояли четверо хлопців із тих, що, не жонаті ще, пересміювалися та переморгувалися, чекаючи на молодого: вони мали брати могорич і почувалися трохи ніяково. Степан крутився коло них і шепотів то одному, то другому:
— Ви ж, хлопці, дивіться, той… робіть діло ладком та мирком, щоб не дай Бог бійки не завели, а якщо як, то я вам своєї цеберку виставлю.
— Своєї, дядьку, не інтересно!
— Ти, Кіндратовичу, не мішай парубкам. Що ж то за свадьба без могоричу за молоду?
З-за крайніх хат піднялася пилюка, ледаченька, осіння; кури, розкинувши крила, метнулися з дороги попід тини, і «Волга» на повній швидкості підскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, аж ворота затріщали. З машини вийшло троє: два молодики, з-поміж яких важко було вирізнити жениха, бо обидва вони були вдягнені однаково гарно — в білих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою була жінка, видно, мати молодого — дуже напудрена й з нафарбованими губами.
«Ач, яка панська сваха у Безверхих… Котрий же з них молодий? — зашушукалися в натовпі, пхаючись один поперед одного та стаючи навшпиньки. — Ні квітки немає, нічого…»
Хлопці-могоричники також розгубилися: з котрого ж правити викуп?
— Просимо дорогих гостей до двору, — уклонився Федір і обома руками вказав на хвіртку.
«Молода!» — зронив хтось у тиші, і всі обернулися до хати. Там на поріжку стояла Катря у білому просторому платті, що приховувало стан, калиново-срібному вінку над короною гарно зачесаного волосся й довгій фаті, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дівчата й молодиці у старовинних вишиваних сорочках та квітчастих хустках з довгими китицями — рум’яні, усміхнені, схвильовано-цікаві, їм не терпілося швидше побачити молодого: кому назустріч вивели таку квітку?
Катря стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого її вузенькі плечі стали ще вужчі, біла тонка шия, якої ніби ніколи не торкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила і спідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяяли тихим, сором’язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зроду на неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла — попливла до воріт, як пава.
— Отаку кралю викохав Степан, — зашепотіли жінки.
— Діва непорочна — й квит…
— І куди наші хлопці дивилися?..
— А що б вона тут робила — до свиней?..
— Он, он молодий, бач: перший до хвіртки йде!..
Молодий — то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, суворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив йому дорогу, набичив голову й буркнув:
— На могорич давайте!
— Що? — не зрозумів той.
— На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.
— Це, звиняйте, у нас так заведено, — пояснив Федір, прискалюючи на молодого усміхнені очі. — Ставити могорич за дівчину.
— Гм, — митикнув молодий і високо підняв одну брову. — Що ж, пожалуйста. — Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші й простяг парубкові новенькі, ще не згинані п’ятдесят карбованців.
— От-так! — захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховав лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:
— Тепер заходьте.
Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотілося подивитися на приїжджих зблизька. Біля порога вже прослали килимок — нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона — трохи згорбившись, а він — струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько вклонилася батькам, а молодий лише голову схилив. Степан посипав молодят пашницею й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:
— Живіть, діти, у мирі та злагоді.
Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулила хусткою очі.
Музики хвацько вдарили «Ойру» — і молоді рушили в хату.
— Навіщо ця комедія? — невдоволено шепнув молодий Катрі на вухо. — Зібрались би родичі, скромно, тихо…
— Хай роблять, як хочуть, — смирно одказала Катря.
Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись, — приїжджа сваха при цьому ні з ким цілуватися не забажала, а тільки подавала руку, називаючи себе Клавдією Купріянівною, — кухарки хутенько накривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту, свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай. Свічки одразу ж погасли, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв на столи самогонку в трилітрових бутлях — сизу, синювату, чисту, як сльоза, — і незабаром над столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці з срібними банями, височіло три пляшки шампанського.
Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, бо іншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: на урочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.
Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.
— Дорогі товариші! — сказав голова, худий, смирний чоловічок з довгим носом і глибоко запалими щоками. — Це добре, що ми оддаємо сьогодні Катрю Безверхівну, але це й погано. Добре, бо людина знайшла своє щастя — тут не радіти не можна, і погано; бо не Катря привела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це — мінус. Отож я й кажу: товариші дівчата й молодиці, котрі не замужем, приймайте приймаків! — Тут голова й сам засміявся разом з усіма, навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись. — Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садку колгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип'ємо!
— Правильно, — гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто з бутлів. — Говорить, як з листу бере!
— Правильно! — вигукували жінки де завзятіші, тяглися чарками до молодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики ще раз програли туш.
Потім пили за батьків молодої й молодого, причому хтось із підпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:
— А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батька молодому виберемо, га?
— Свата нашого дорогого, — підвівся Степан із чаркою в руці, — срочно викликано на совіщання у Ворошиловград! Так що він отсутствує через державні діла, і я п’ю за нього позаочно!
Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, так пихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку…
Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила…
Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і перший виступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працював десь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіх скривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно і офіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: слова інтересні.
