Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗

– І не мордує нікого, і не ріже, а мучиться, як той, що лежить у крові! – сказала заплаканим голосом Марія, коли він вийшов надвір, а вона поралася із сніданням сірого поранку при світлі в бурдеї.

– Або то вже все? – відказав Івоніка. – Кров страшна, але… ей Боже!! – махнув рукою й занімів. Не доріс до того, що відчував і що в'язалося довкола нього й над ним невидимими тисячними ниточками…

Насилу їв Михайло снідання. Горло було у нього мов зашите. Найрадше був би плакав, як мала дитина. Йому здавалося неможливим, зовсім незрозумілим, що мав уже зараз, за годину все покидати. Навіки, може, покидати…

Бувало часто, що при війську вмирали. Навіть тато казали раз одному знайомому, що таке буває часто. А його тато не говорили ніколи чогось, що не було правдою.

Старий Івоніка здавався від усіх найбайдужнішим. Сповняв свою звичайну працю. Обійшов худобу, заглянув до бджіл. Обійшов стоги, однак коли бачив себе на хвилину сам, стогнав тяжко. Щось, мов камінь, лежало йому в мізку, і він не міг того усунути. «Михайло йде!» Поза тим не був в силі більше думати. Воно всисало в себе все інше рухливе. Лишило лиш одно свідоме: «Михайло йде!»

Надворі зверталася до нього рівна, чорна, землиста просторінь і говорила тисячними очима і устами: «Михайло йде!»

Все тхнуло тою свідомістю. Звисало в воздухах і в одностайній сірині небес.

Неспостережена трагедія, що з'являлася всюди на невидимих пальцях щодня, прокинулася і на полях…

Одно коріння виривалося й уривалося. Нечутно, невидимо, в супроводі глухого мовчання, без барв і голосних рухів, в самій щоденній одежі…

Михайло вступив до стайні. Там стояли його пишні воли й одна корова з кривими рогами, що належала до Сави. Всі три штуки обернули ліниво голови за ним, дивилися й жували. Він обняв їх за порядком за шию і притиснув до себе. Такі добрі звірята… а мале теля, що було в малій із різок сплетеній кучці в одному куті стайні, скочило при його приближенні на рівні ноги й витріщилося на нього великими сполоханими очима… Що се мало таке бути? Він приступив до нього і хотів його погладити, але воно відскочило з жахом від нього і гляділо за ним недвижно ще довго, хоч його вже давно не було в стайні…

– Тату, принесіть мені мою сопілку, як прийдете другий раз до мене до касарні! – просив він старого, вступаючи до хати. – Може, я коли заграю собі на ній; тепер мені не хочеться якось її брати!

Старому задрижало щось коло кутиків уст, а Марія прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Івоніка сварив її, що своїм плачем завдає синові лиш жалю.

– Що вже ти там, синку, награєш! – сказала здавленим голосом, уривано і силувалася всміхнутися, та замість того вибухла голосним плачем.

Усі плакали. Михайло приступив до неї.

– Перестаньте, мамо, – сказав. – Мені й так серце каменем лежить. Перестаньте, мамо, та й бувайте здорові!

Взяв її руку й підвів до уст.

Вона цілувала його раз по раз у голову і притискала до грудей.

– Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара і слаба і може вмерти… Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро…

Не могла докінчити. Плач знов прокинувся в горлі.

– Я прийду, мамо, певно прийду: може, на Різдво…

– Ой, прийди! – І махнула рукою.

– Пришліть пшениці і приходіть!

– А видиш? – зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.

Відтак вийшли всі троє з бурдея.

Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок [95] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.

Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простягалося майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.

– Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! – звернувся ще раз до матері. – Він зняв капелюх із голови й поцілував її востаннє в руку.

Пішов…

Мряка уклалася між них.

Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою…

– В сирітство ідеш… – шептали її уста, – в сирітство… а нас лишаєш старими сиротами…

Повторяла се майже несвідомо. Її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її…

Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.

Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.

Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього…

Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга… був би ревнув уголос…

Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний…

Івоніка оглянувся.

– Мама все ще стоїть там? – спитав коротко, здавленим голосом.

– Мама?.. – відповів здивовано. – Ні, пішла вже!..

– Бо ти оглядаєшся…

Хлопець змішався.

– Я подивився лише! – сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.

Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.

Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі.

Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь – худобу, а Докія годувала дріб.

– Уже в дорозі? – кликнув до них Петро.

– Щасливої дороги й щасливо вертайте!

Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.

– Вже! – відповів Михайло.

– І що ж робити? – сказав Івоніка.

– Не журися, мой! – кликнув веселим голосом старий Петро. – Там щось побачиш і навчишся денещо! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий… гей, гей!

Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.

– Що, синку, – спитала його Докія ласкаво, – ти смутний, правда?

Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.

– А що мамка робить? – спитала зажурено.

– Ай, мама… – відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.

– Так, так! – вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. – Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем [96] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити, і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.