Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

То був незвичайний псар. Цар-псар. Я відчував, що пан Лойко не любить ні людей, ні псів. Зате любить своє діло. На той час я навчився вирізняти й поважати таких людей. Світ держиться па майстрах, що знають і люблять своє діло. Такими були дзвонар Кузьма, рибар Пехньо, маляр Жига, горничар Галас і намісник генеральської псарні Лойко. Ці люди були не ліпші й не гірші за інших, скоріше не були паскою ні для когось, ні для себе. Але були вони тісю сіллю, без якої страва життя пісна й пуста. Черпаючи з криниць їх хисту, я дійшов розуміння, що жодне високе ремесло немислиме без нутряної свободи. В будь-якій, найлюбішій роботі, треба бути вільним. І дихати стане легше.

(Щоправда, тоді ще я не знав того, що цим «майстровим» людям необхідний, як причина для хліба, рідкісний рід людей інших - таких, як Мордко).

Одного вечора пан Лойко несподівано зайшов до моєї сторожки. Чопик потягся в село, я сам сидів, не світячи. Пан Лойко стояв на порозі й похитувався. Він був п’яний і без свого незмінного стального прутяка.

«Я прийшов, аби наповнити твою баклажку, - вимовив чітко, лише трішки втомлено. - Бо порожній посуд, як і порожня голова, - вмістилище диявола. Вип’єш зі мною?»

«З вами вип’ю», - сказав я. Склав тріски і запалив під ними сухе моховиння. Вхопився вогонь, і житло, що виглядало тісним і вбогим, раптом розсунулося, розпросторилося, заяскріло вмащеними в стіну соломинами.

Пан Лойко витяг гичку зі скляниці і рівною цівкою наточив вина в мою баклажку. При цьому сам стояв на ногах хитко. Одна пара зіниць стежила за рукою, друга спицями встромилася в мене. Я мірився вгадати, як чулися під цим поглядом пси. А його цікавило інше:

«Чому ти цим займаєшся?»

«Не знаю. Мусить же хтось займатися й цим. То чому б не я».

«Скажи мені: ти себе перевіряєш чи псів?»

«Я звіряю свій страх. Хто з нас дужчий - страх чи я?»

«То що ти відчуваєш, коли роз’ятрена зграя кидається на тебе і рве в усі боки?»

«Тоді крайки моїх вух червоніють».

«Звідки ти це знаєш?»

«Так завжди стається, коли я злюся».

«Це добре. Тебе взяли б до війська Юліуса Цісаря, великого полководця, що знав ім’я кожного із своїх вояків, як я своїх псів».

«Чому так гадаєте?» - здивувався я.

«Бо знаю, як відбирали для нього новобранців. Кожен клав на плаху руку, а центуріон замахувався й рубав мечем коло його перстів. Якщо хлоп блід на лиці, його вибраковували. Брали тільки тих, що нагло червоніли. Як ти. Твоя кров готова до протесту, до битки. «Збуї», що служили до тебе, умлівали до тижня. А ти, бачу, стерпівся, призвичаївся...»

«Якось так. У нас кажуть: сам упав, сам і підніметься».

«Мене не обходить, що там хтось лепече, - дражливо буркнув пан Лойко і підлив мені ще вина. Питво цямкотіло проти вогню золотим шнурком і пахло прив’ялою жимолостю. Так пахне безпричинна печаль юності. І вона теж п’янить. - Пий, - сказав він примирливо. - Це добре вино, хоч і солодкувате. Мальвазія називається, за Дунаєм ці ягоди достигають першими. Я з тих країв. Але тут я з тобою не для того, аби засолоджувати гірчавість цього вечора. Мені конче треба почути від тебе правду: хто сильніший - псс чи чоловік?»

«Чоловік, - сказав я. - Його звати пан Лойко».

Некліпний його взір засклів, як у змії. У блиманні полум’я верхні зіниці сіклися з нижніми.

«Ти хи-и-итрий пес, - протяг він. - Але виповів правду. Мені й сам генерал каже: «Ви -залізний, капітане». Так, я залізний. Мене не м’якшить навіть мальвазія...»

Але вино його таки розібрало. Я поміг капітану підвестися й був подивований, як твердо він збитий, який важкий. Направду залізний. І пахло від нього не вином, а невідомою квіткою. Може, він носив у пазусі засушені дарунки від панночок. Жінки люблять таких чоловіків, твердих, холодних і водночас упадливих до жіноцтва. Вони це відчувають на відстані, як добрі пси чують семиденний слід звіра, бо нюх їх у сорок чотири рази гостріший за наш.

Пан Лойко відхилив мою поміч і тверезо прочеканив: «Затям собі: мене ніхто не дурить. Капітана Лойка можна обдурити лише раз».

«Я це затямлю, пане капітане», - сказав я.

Його чоботи зарипіли в пожухлій конюшині. Вже з темноти долетіло: «Завтра приходь на псарню. Але перед тим добре помийся, я передам мило».

Так і було, мені принесли дьогтьове мило й чисту вдяганку. Тепер я був схожий на інших псарів і стояв з ними в гуртику, слухаючи напучування пана Лойка. Палений веселим чортом крутився біля моїх ніг. Коли челядь розійшлася, капітан покликав мене до лавиці під липою, що сіяла на дворище свої медові прицвітники. Він сказав: «Я не хочу, щоб ти показив мені моїх псів. Не знаю чому, але вони не приймають тебе за «збуя». Моя метода - вернути в собачу шкуру вовчу вдачу, а на тобі це зламалося. Пси вчули в тобі свого. Коло них ти прислужишся мені більше. Тепер гнати буцеш ти, а не тебе. Так інколи стається. Коли караван повертається, хромий віслюк виявляється першим».

«А хто буде «збуєм»?» - запитав я.

«Цим не журися. їх тут повно, - пан Лойко кивнув у бік замку. - Наприпочатку ти мусиш добре зазнайомитися з псами, пізнати їх повадки. Щось у них схоже, щось різне. Пси розумні для когось і дурні для себе. Приміром, сука відриває цицьку від буцматого щеняти і дає її найслабшому. Йому вона потім і кістку підсуває, відібравши від їстучих дитинят... Дорослий пес, коли піднімає ногу на кожен стовпець, гадає, що значить свою округу, віднаджує чужинців. А прийде другий пес, принюхається і дізнається про нього все - стать, вік, вдачу і час, коли значено... Вовки так не чинять, вовки обачніші й хитріші».

Мені пригадався вислівок, яким лаялася Влена: «Цей світ геть зійшов на пси!» І з того вилущилася нова цікавість: «Пане Лойку, чому ж тоді вовки перейшли на псів?»

«Вовки не до вовків. Там, як і межи людьми, теж є своя порода і своя потолоч. А сталося це давно, коли ще й людність була напівдикою. Вогонь уже знали й пекли на ньому дичину. Той запах і притягував із хащ вовків, біля стійбищ увивалися найслабші, найголодніші. Довірливість і допитливість обернула їх у псів. Спершу їх принаджували кістками, а затим і самих приохотили до полювання. Як ми це робимо тепер».

«Хіба ваші пси для ловів?» - подивувався я вголос.

«Для ловів, але для яких!» - капітан розсік шомполом воздух і рушив на показ своєї собачої вотчини. Шлейф тонких пахощів потягся через розпарений полуднем плац. Лагідно-покірний гавкіт вітав його зусібіч.

Яких тут лише не було псів! Чорні, широкочолі, з жовтими черевами і такими ж жовтими наростами над очима. Здавалося, що вони мають чотири ока. Руді, гостропискі, схожі на лисиць. Вони й хавкали так, як старі лиси. Витягнуті в дуги сірі хорти на лапах-тростинах могли легко перескочити через дощатий присадок. Були й пси з головами-довбнями, чиї язики поміж ікол звисали до колін. Ці тягали волоки з колодами, вирізаними у формі людського тіла. Були й співаючі пси з борідками, що заходилися тоненьким дзявкотом. Інші були схожі на короткі обрубки з качиними лапами, денно ховалися в бузині і вилізали до корита лише поночі. А дрібних, закучерявлених цуциків можна були прийняти за ягнят. Я дивувався, для чого панові Лойку ця дрібнота. Аж поки сам не був приставлений сповняти з ними химерні служби.

Коротунів, що не вилізали з гущавника, ми водили вночі в Паланок, і при тьмавих каганцях ті принюхувалися до підлоги й стін. І бувало, починали сердито дряпати дошку чи одвірок. Те місце ми значили крейдою, і другого дня столярі зривали дошки й знаходили там мишачі гнізда, мурашники, шашіль чи пліснявий гриб. «Лисиць» я провадив до графських корівників. Вони спроквола обходили хліви, раз у раз погавкуючи на котрусь корівчину. Це означало, що корова «бігає», її належало спішно вести до бугая, аби не прогадати термін. Нюх собачий, успадкований з дикоїминувшини, «читав» тайни, приховані для людського розуміння.

Щосуботньо прилізав сюди горбун Земко, відун з Белебова, і чекав, коли панії зберуться до купелі. Мені пов’язували очі і теж пускали з кучерявим песиком до мийниці. Жони голяка лежали на веретах, а «баранчик» на шнурку дріботів поміж них, я приохочував його до послуху. І коли той жалібно квилів, Земко рушав до панії і довго її обмацував. Потім, дорогою на діл, дідо беззубо гугнявив: «Рачиця в жіночій груцині. Як лісковий орішок. Буцу тлоіти вино з дурного гриба».