На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Багато дечого змінилося на Чорній Землі: новий фараон—немилосердний Хафра—примусив країну забути про все, крім спорудження другої велетенської піраміди, що повинна була звеличити його ім'я на тисячі століть. Повернення мандрівників було несподівано для всіх, і фараон був розчарований, дізнавшись, що земля і океан безмежні, а народи, що живуть далеко на півдні, численні. Йому, що вважав себе володарем цього світу, Баурджед довів, що країна Та-Кемт—всього тільки маленький куточок Велетенської землі, багатої на ліси й ріки, на всякі плоди й звірі, населеної різними племенами, так само вправними у праці і на полюванні.
Гнів фараона обрушився на мандрівників—супутники Баурджеда були вислані в далекі області. Під страхом смерті було заборонено розповідати про подорож, у записах фараона Джедефра було стерто ті місця, де згадувалося про посилку мандрівників на південь, у Країну Духів. Сам Баурджед був би загинув від гніву Хафри і його подорож назавжди зникла б з пам'яті людей, коли б не заступився мудрий старий жрець бога наук, мистецтва і письма Тота. Цей жрець загартовував загиблого фараона на пізнання меж землі, на розшуки нових багатств для збіднілого від будування гігантської піраміди Та-Кемту. Усунутий від двору нового фараона Хафри жерцями Ра, [62] він прийшов на допомогу мандрівникові і заховав його в таємному храмі Тота, де зібрані були різні таємні книги, плани, зразки рослин і каменів далеких земель. Велика подорож Баурджеда за наказом жерця була записана на кам'яних плитах, щоб зберегтися навіки в неприступному підземеллі до того часу, коли країні потрібно буде це знання. З найдальшої, досягнутої ними країни, за великою південною рікою, Баурджед привіз голубуватозелений прозорий камінь, невідомий жителям Та-Кемту. Такі камені добувалися в Країні блакитних степів, що лежала на відстані трьох місяців шляху на південь від великої ріки. Баурджед підніс в дар цей знак крайньої межі світу богові Тоту, і саме цей камінь узяв Яхмос з п'єдесталу статуї.
Яхмос не зміг прочитати всієї повісті про мандрівку. Ледве дійшов він до опису якихось чарівних підводних садів; на які натрапляли мандрівники під час плавання по Лазурових Водах, як світильник погас і грабіжник ледве вибрався з підземелля, захопивши з собою тільки незвичайний камінь.
При світлі дня кристал з далеких земель виявився ще прекраснішим, і Яхмос не розлучався з ним. Але камінь не приніс йому щастя.
Пандіона чекав довгий шлях на батьківщину, і Яхмос сподівався, що камінь, з яким Баурджед дістався додому з нечуваної далини, допомагатиме й еллінові.
— А хіба ти не знав раніше нічого про цю мандрівку? — запитав Пандіон.
— Ні, вона залишилася затаєною для синів Та-Кемту, — відповів Яхмос— Пунт став давно відомим для нас, багато подорожей в різні часи зробили туди кораблі Та-Кемту, але землі далекого півдня, як і раніше, для нас таємнича Країна Духів.
— Але невже не було інших спроб досягти їх? Невже ніхто не зміг, як і ти, прочитати ці стародавні написи і розповісти про них усім іншим? — допитувався Пандіон.
Яхмос замислився, не знаючи, що відповісти чужоземцеві.
— Володарі півдня — начальники південних провінцій Та-Кемту — не раз ходили вглиб південних країн. Але в записах перелічується тільки здобич — слонова кість, золото, риба, привезені фараонові. І шляхи лишаються невідомими. А морем далі від Пунту ніхто не наважувався плавати. Надто велика небезпека, і нема тепер таких хоробрих людей, які були за давніх часів.
— Але чому ж ніхто не прочитав цих записів? — не міг заспокоїтися Пандіон.
— Не знаю, не можу тобі відповісти, — признався єгиптянин.
Яхмос дійсно не міг знати, що жреці, яких жителі Чорної Землі вважали хоронителями стародавніх таємниць і великими вченими, вже давно не були ними. Наука виродилася в релігійні обряди і магічні формули; папіруси, що містили в собі мудрість минулих віків, потліли в гробницях. Занедбані храми стояли в руїнах, ніхто не цікавився історією країни, відбитою в незліченних написах на стійкому камені. Яхмос не знав, що такий шлях неминучий для всякої науки, яка відірвалася від животворних сил народу і замкнулася у вузькому колі посвячених…
Наближався світанок. З тяжким почуттям Пандіон попрощався з нещасним єгиптянином, у якого не лишилося ніякої надії на порятунок.
Молодий еллін хотів узяти кинджал, а камінь залишити Яхмосові.
— Невже ти не зрозумів, що мені більше нічого не потрібно? — сказав єгиптянин. — Навіщо ж ти хочеш кинути прекрасний камінь тут, у мерзенній ямі шене?
Пандіон взяв кинджал у зуби, а камінь затиснув у руці і швидко поповз, старанно ховаючись у тінь від місяця, до своєї хижки.
До світанку молодий еллін лежав без сну. Щоки його палали, тіло тремтіло. Пандіон думав про важливий перелом у своїй долі, про швидкий кінець одноманітної черги нестерпних днів туги і розпачу.
Вхідні двері хижки позначалися сірою плямою, з темряви виступив увесь убогий вжиток пандіонового приміщення. Молодий еллін підніс кинджал до світла. Широке лезо з чорної бронзи [63] з опуклим ребром посередині було гостро відточене. Масивний держак з насічкою з азему зображав витягнену левицю — люту богиню Сохмет. Пандіон викопав кинджалом у кутку під стіною ямку і поклав туди подарунок, щоб старанно його заховати, але тут же згадав про камінь. Навпомацки відшукавши його на соломі, юнак знову присунувся до виходу, щоб краще роздивитися кристал.
Плоский уламок каменя із закругленими краями був завбільшки з наконечник списа. Він був твердий, надзвичайно чистий і прозорий, колір його здавався сіроголубим у передсвітанковій похмурій імлі.
Пандіон виставив камінь на розкритій долоні в отвір входу, і в цю мить спалахнуло, підіймаючись, сонце. Камінь зовсім змінився—на долоні Пандіона він лежав, повний блиску, і його голубуватозелений колір був несподівано радісним, світлим і глибоким, з теплим полиском прозорого золотистого вина. Дзеркальна поверхня каменя була відполірована, очевидно, рукою людини.
Колір каменя нагадав Пандіону про щось близьке, його відблиск зігрів пригнічену душу юнака. Море, справді, саме таким буває море далеко від берегів, у ту пору, коли сонце високо стоїть у синяві безхмарного неба. «Нутур ае» — божественний камінь, так назвав його нещасний Яхмос!
Чудовий спалах кристала на тлі безрадісного ранку видався молодому еллінові щасливим віщуванням.
Так, прощальний подарунок Яхмоса був чудовий! Кинджал і невиданий камінь! Пандіон повірив, що камінь буде запорукою його повернення до моря — моря, яке не зрадить, поверне йому волю й батьківщину. Молодий еллін занурив погляд у прозору глибину каменя, з якої випливали хвилі рідних берегів…
Грізний рокіт великого барабана пронісся над хижками шене — сигнал ранкового підйому.
Пандіон миттю вирішив — він не розстанеться з незвичайним каменем, не залишить цей символ вільного моря в курній землі шене. Нехай камінь завжди буде з ним!
Після кількох не зовсім вдалих спроб молодий еллін знайшов, врешті, спосіб заховати камінь непомітно в пов'язці на стегнах і, похапцем закопавши кинджал, все-таки мало не запізнився до ранкової їди.
По дорозі і під час роботи в саду Пандіон спостерігав за Каві й помітив, що той перекидається короткими фразами то з одним, то з другим з відомих Пандіону ватажків шене. Ті поспішно відходили від етруска і щось казали іншим.
Вибравши момент, Пандіон наблизився до Каві. Той, не підводячи голови, схиленої над обтісуваною брилою, швидко й неголосно вимовив, не переводячи подиху:
— Вночі, до сходу місяця, в крайньому проході біля північної стіни…
Пандіон повернувся до своєї роботи. По дорозі в шене він передав Кідого слова етруска.
Весь вечір провів Пандіон у чеканні — давно вже не було в нього такого піднесення духу і готовності до боротьби.
Як тільки робочий будинок заспокоївся і воїни на стінах задрімали, у темряві хижки Пандіона з'явився Кідого.
