Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
— Немає? — Василь зводить брови. — А кажуть, що була у цивільному шлюбі ще одна донька, також дівчинка, але той… Е-е-е…
— Була! Та коли то було? Лугова Вероніка Петрівна. Мати нікого не записала на біологічного батька. Та й Мстислав не поспішав доньку визнавати. У молоді роки не в одного шефа таке траплялося: чи то сам дурниць накоїв, чи то на нього спробували чуже повісити… Гроші на малу, до речі, таки давав. Так що оті розмови про те, що дівчинка вмирала в лікарні, а батечко, що трохи на ноги зіпнувся, грошей пошкодував на ліки — дурниці. Інколи і від запалення легень помирають.
— Угу! А ти звідки про це все знаєш? — Запитує скоріше риторично Василь. — Схоже, Олеже, ти на боці шефа.
Василь вивчає мою реакцію надто уважно. Однак питання про те, чи дарма Сергій Федорович трусив мене за якісь там таємничі папери і чи не увійшла інформація з них до моїх логічних викладок, хоч як ті вертяться у нього на язиці, він так і не задає.
— Скажімо, мені шкода оту малу. Їй просто не пощастило. Але криміналу там немає, нещасний випадок… Повторюю: діти інколи помирають просто так, — мушу якось довести розпочату розмову до логічного завершення.
— Дорослі теж, — Василь ще раз проглядає мій список: перелік усіх нещасних випадків, пригод із трагічними наслідками, нещасть, що щільним кільцем оточили наше місто і поступово розповзаються за його межі. «Драпати треба», — зробили б висновок герої кримінального серіалу. Щастить їм там, у кіно. Захотів — утік і не переймаєшся, що за потребою знайти людину в сучасному світі — раз плюнути. Кого не знаходять, того, значить, і не шукали як слід. Ото й уся біганина…
Сидимо на кухні. Від чаю Василь не відмовився.
— До речі, мені телефонувала Нінель Петрівна, — несподіваним повідомленням розроджується Василь.
— Тобі? З якого це дива? — Питання, що й казати, не геніальне. Як і заява, що вертиться на язиці: вона навіть власних охоронців на ім’я не знає. Додаю: — Тобто той… Е-е-е, я хотів спитати, ви давно знайомі?
Ото спитав! Б’ю сьогодні усі свої рекорди з тупості. Типу, заспокоїв можливого союзника.
— Знайомі? — Він ледь зводить пшеничні брови. — Та бачив ту кралю кілька разів здалеку. А от чого вона вирішила, що я буду щось передавати «шановному Олегу Дмитровичу» і звідки взяла саме мій номер… біс її знає.
— І чого їй треба від шановного Олега Дмитровича? — зручніше перехоплюю чайник. Хоч, за великим рахунком, під таку розмову здалося би півлітра. Але Василь на роботі не п’є і поза роботою також. Бо з його професією ніколи не знаєш, коли отой робочий час закінчується. А пити одному на очах принципового тверезника… Задоволення на великого любителя, чесно…
— Звеліли передати, що «Олег Дмитрович грубіян і не заслуговує на щось хороше», — Василь надкушує бутерброд і не без задоволення цитує мою знайому. — Але якщо йому дуже знадобиться допомога, то хай звертається, бо коли попросить як слід, то пані спробує допомогти… Ти що, скалічитися хочеш, дурню?!
Останнє, то не Нінель. То його реакція на мою кулінарію. Саме вчасна, до речі. Я навіть не помітив, що тоненька цівочка окропу потрапила не до заварника, а на мою руку. Запекло лише після його крику.
У таких випадках тягне висловитися глобально. Ні, я не про мимовільну лайку, поки обробляєш свіжий опік. А про сентенції на кшталт: «усі жінки — суки». А може, то мені просто «щастить» на таких. Хоч, за великим рахунком, мені банально вже давно не щастить. Відтоді, коли з Євою лихо трапилося. Це відправний пункт всіх моїх неприємностей.
Нінель спочатку мене жаліла. Ага, навіть виявила мужність та погодилася стати моєю дружиною… Тут дякувати треба, що вчасно охолола і доволі легко проміняла перспективного молодика з не дуже доброю кармою на підтоптаного, але гарантовано успішного дідка. А хіба я кращий від нього? Бо чим я думав, коли офіційно знайомив красуню-наречену з батьками, із гордістю перехоплював заздрісні погляди в чоловічих компаніях? Зрозуміло чим, не головою ж. Остаточно збагнув це не так давно. Час від часу вона згадувала про мене, телефонувала, зустрічалися щоб просто поговорити і не тільки. Але останнього разу — восени, та крапля в чаші таки стала останньою. Хе! Непогано ми стосунки з’ясували, є про що згадати. Після того, що я їй наговорив та що від неї почув… Навіть не здивувався, що під кінець «розмови» вона пообіцяла поскаржитися чоловікові, мовляв, я її, бідолаху, присилував, мало не зґвалтував, і тоді з мене шкіру живцем спустять…
Шкіра залишилася при мені. Вона ж не закінчена ідіотка, і чоловіка свого тримає за товстий гаманець, а не за віслюка. Не заробляють віслюки таких грошей. От і в разі чого благовірний запитав би кохану дружиноньку — а чого це ти, дорогенька, з колишнім нареченим за місто попхалася одна без охорони?
Цікаво, якого милого вона раптом вирішила йти на примирення?
— Як зателефонує ще раз, передай, що Олег Дмитрович став ще більшим грубіяном і зовсім не цінує благородства тонкої жіночої душі.
— Я не телеграф, щоб передавати, — вельми резонно відзначає Василь. Схоже, він саме хоче запропонувати знову перейти до вітальні і подовжити наші ділові розмови.
Я не втримуюся, визираю у вікно. Дурна звичка. І що я там збираюся видивитися?
— Та заспокойся. Нормально усе із твоєю малою, тобто Русланою, — так, ніби між іншим, кидає співрозмовник.
Добре, що чаювання уже закінчилося. Досить із мене й одного опіку, з такими новинами.
— Звідки відомості?
— Про малу твою, чи що? Хлопці бачили, як вона з під’їзду вийшла, ну, їм у той же бік було треба. Дівчина симпатична, чимось схвильована, ти ж сам казав, що зараз атмосфера у місті дуже напружена.
Що робили ті «хлопці» біля мого під’їзду визнаю за краще не уточнювати.
— Ну, пройшла вона трохи у бік залізниці…
— Чого її туди понесло?! На електричку у такий мороз?! Отже ж, ідіотка мала.
— Може, й не ідіотка, а згадала про те, що автобус зламався, коли сюди їхала. Так-от, раптом загальмувала біля неї машина, червона «тойота».
— І вона спокійненько сіла в новісіньку автівку до незнайомця?! — запитую і злюся на себе. Ні, воно мені треба, куди вона сіла?! До речі, до мене в машину вона також сіла доволі швидко, познайомитися навіть не встигли. Тож чи варто дивуватися?
— Ти мене через слово перебиватимеш? «Тойота» не нова, за кермом — не чоловік, а дівчина. Така собі фарбована білявка, ровесниця Руслани. До того ж вони — знайомі, бо та кралечка з машини погукала малу на ім’я…
Ото вже, Пінкертони вишукалися! Ні, щоб лишень простежити, коли вже так припекло, роботи у них іншої нема, так вони ще й висновки логічні роблять. Що за знайома така, цікаво?
— Ну?
— Що «ну»? Сіла твоя Руслана в машину, «тойота» поїхала у бік вокзалу. Хлопці трохи провели авто, а потім їх відкликали, відправили на завдання в інший кінець міста. Усе, кінець історії. Думаю, дівчини в місті уже немає, додому прямує.
Не надто поспішаю радіти, бо трохи знаю ту дівчину.
— Думаєш чи знаєш?
— Слухай, як тобі цікаво, зателефонуй їй на мобільний і про все дізнаєшся. Що ти дитсадок тут влаштовуєш?! Давай ліпше спокійно поговоримо про важливіші справи. Навряд чи ти один такий розумний! Мусив ще хтось допетрати, що у нашому місті явно ненормальні речі відбуваються.
По-перше, зайнятися мені є чим. Буду я усяким дурепам телефонувати. По-друге, нема у мене її номера. Вона не сказала, я не спитав, ні для чого було дізнаватися…
А робити-таки щось треба. Це якщо відкинути усю надуману містику і припустити, що хтось невідомий, але цілком матеріальний, веде зараз війну проти усіх господарів міста гамузом. Бо підлота вищого ґатунку — то не дідько з пекла, то цілком реальна людина. Схоже, ми з Василем це розуміємо. Тож, певно, і на краще, що опинилися в одному човні. І так само добре, що Русланка випала з цієї історії. От чорт, було б про кого згадувати! Зітхаю і виймаю з колоди козирну карту:
