Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Співали ті волоцюги вам не зовсім до ладу, — буркнув архонт і кивнув на полемархів будинок: як, мовляв, там?
— Погано йому, — виглянув із-за спини гопліта маленький гостроносий слуга. — Лію свою на банкет гукає.
— Та-ак… — зітхнув архонт. — Жаль Керікла… — До гопліта повернувся: — А чи не збиралися ті зайди розкопувати у степах скіфські могили та грабувати небіжчиків?
— Не знаю… — розвів руками гопліт. — Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, і вони справді грабують скіфських вождів у могилах. Буцімто золота в могилах чимало.
— Скіфське золото мене не цікавить. І тобі не раджу ним цікавитись!.. Говори!
— Полемарх сказав їм: «Я не вірю вам. Ніхто вас у Скіфії не чекає. Ви зайди, хочете вночі проникнути в місто, аби пограбувати наших людей», — розказував далі гопліт. — «Я, — каже він, — міг би вас знищити, але сьогодні у мене гарний день і я не хочу проливати кров. Я сьогодні буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Ті зайди зраділи і хотіли йти, але полемарх їх спинив: «Я, — каже, — дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нічиї люди, а тому будете віднині нашими. Годі вам по світах тинятися, будете в місті трудитися…» Почувши таке, ті зайди схопилися за ножі… «Рабами нас хочете поробити?! — кричав один із них. — Не вийде. Ми люди вільні і за волю свою вміємо постояти». Полемарх кивнув, і ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже їх хотіли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще троє… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, і він не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми підбігли до полемарха, підхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балці, взяли полемарха і швидко рушили до міста, щоб полемарх дорогою не сконав…
— Жаль… — зітхнув архонт. — Тільки сина полемарх зустрів, жити б та жити… Жаль…
Полемарх опритомнів опівдні.
Важко й надсадно хрипів, у грудях його щось булькало, а в горлі клекотіло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керікл стіни андрону, дивився на яства і вина, що були приготовлені для бенкету, і, зрештою, зустрівся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.
— Погуляв… — прошепотів Керікл. — Ох і погуляв на бенкеті!..
Засилкувався звестися, але не зміг.
— Лежи, лежи, — застеріг Родон.
Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.
— Погуляв… — хрипів полемарх. — Ох і погуляв…
Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота — полемарха він любив.
— Ну, а там як… у балці, як скінчилося?
— Одного зарубали, а решта втекла, — одказав архонт. — Двох гоплітів поранено.
— А я… я убитий, — і лице Керікла почало наливатися синявою, — убитий…
— Ну що ти, що ти, друже мій…
— Я вбитий, хоч ще і живий, — хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. — Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в «царство тіней». Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…
Довго віддихувався, збираючись з силами.
Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті — холодний, затхлий, тлінний…
— Будемо прощатися, архонт, — раптом сказав Керікл.
— Будемо прощатися, полемарх.
І вмовкни, дивлячись один на одного.
В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…
— Ясона шкода-а… — хрипів Керікл, — залишати шко-да-а…
— Ти будеш жити в своєму синові, — суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. — Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…
— Шкода-а… — вів Керікл. — Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… — Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.
— Не кажи, що твій син самотній! — вигукнув архонт. — Я ще живий. А доки я буду живим — Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.
— Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. — 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. — Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..
— Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.
— Бережи мого сина і — прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.
– І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.
— Дай руку, друже…
Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її — рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.
— А тепер — вийди, — попрохав Керікл. — Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…
Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.
До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.
— Батьку!.. Не вмирай!..
— Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, — захрипів батько. — А вона вже стоїть у мене за плечима, і сил її відігнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив своє, і досить. Тобі заповідаю жити.
Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотів:
— Батьку, батьку…
— Я до матері твоєї іду, тому й легше мені помирати. З Лією зустрінусь на тім світі. І про тебе розкажу, який ти виріс… А тобі хай щастить у світі білому!
— Що ж я робитиму без тебе, як житиму?
— Тримайся Родона, з ним буде тобі легше. І тепер… останнє, що хочу сказати. — Помовчав, збираючись із силами: — Ти знаєш, чому я гину?
— Тебе вдарив ножем у груди фракійський волоцюга! — крізь сльози вигукнув син. — Я відомщу за твою загибель!..
— Стривай, не гарячкуй. І — вислухай мене. Фракієць мене і справді поцілив. А чому?.. — Ясон мовчав, і батько знову заговорив: — Тому що я… я забаг вільну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд і зробити їх громадськими рабами. Для міста. От і поплатився. Забув, що Лія моя… рабинею була. Забув, як вона ненавиділа рабство… На вулиці її рабинею обізвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя і відчаю, що в світі така несправедливість… Ох, як вона хотіла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотів ще одним ланцюгом зміцнити рабство. От і поплатився. Що мені скаже за це Лія на тім світі? Тяжко мені… Чи простить Лія?..
— Батьку, ти невинний, ти загинув від рук волоцюги!
— Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, і людей шануй. Пам'ятай свою матір, вона людську гідність над усе ставила. Тож ніколи не зазіхай на чужу волю. Не повтори моєї помилки. Оце і вся моя порада тобі, сину. Живи і радуйся. Тебе архонт не залишить у біді. Він тобі буде за батька.
Вмовк, ворушачи губами беззвучно і німо.
А може, що намагався сказати, та сил уже не було?
— Ясоне… — нарешті почувся його кволий голос, — коли архонт ще тут… поклич його.
Архонт був поруч, в сусідній кімнаті, бо відразу ж зайшов.
— Гостей не будемо чекати, — сказав Керікл. — Немає вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). — Тепер допоможи мені трохи звестися.
Ясон заклав руки за спину батька, трохи підняв його, батько сперся на лікоть.
— Ось так, дякую… А тепер дай і мені чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогодні бенкетувати, тож — почнемо… Підніми мене вище, сину… То… вип'ємо, — сказав полемарх і ледь-ледь підняв свою чашу. — За що вип'ємо?
— За сина твого, — сказав архонт. — Гарного сина маєш. Таким сином тільки пишатися.
— Спасибі тобі, друже. А ще вип'ємо за життя, — сказав Керікл. — Добра штука життя. Хто жив, той не кається. І я не каюся… За життя, мій друже! За життя, сину!..
