Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?
- Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви знаєте Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?
- Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого… П'явка - не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з своїх у городi стрiне - i напое, й нагодує… Звiсно, не нас - голоту, а дукачiв… - розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.
- Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть - черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер - не знаю…
Христя глибоко-важко зiтхнула.
- А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.
- Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс.
- Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.
Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.
- Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.
- А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.
- От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…
- Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?
- Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
- Коли б ще чого не пiдкинулось…
- А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.
Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…
- Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.
- А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.
- Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.
- Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.
- Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.
- А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.
- Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!
У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.
- Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.
Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
- Як живеться? Як можеться?
- Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
