Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
— Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.
— Брати?
— Зазирніть до підручника історії, — усміхнувшись, порадив Ленґдон. — Франклін Рузвельт був відомим масоном.
Ленґдон затамував подих: Х-33 спіраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вінчі. Вітторія заплющила очі, наче намагаючись зусиллям волі взяти ситуацію під контроль. Колеса торкнулися землі, і літак покотив до одного з приватних ангарів.
— Вибачте за довгий політ, — сказав пілот, вийшовши з кабіни. — Над населеними районами доводилось летіти повільніше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.
Ленґдон подивився на годинник. Вони летіли рівно тридцять сім хвилин.
Пілот швидко відчинив зовнішні двері.
— Ніхто не хоче пояснити, що відбувається?
Вітторія й Ленґдон промовчали.
— Що ж, добре, — сказав пілот, потягуючись. — Я буду в кабіні з кондиціонером і музикою. Тільки я й Гарт.
Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.
Середземноморці, подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.
— Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? — сказала Вітторія, не розплющуючи очей.
— Перепрошую?
— Ваш годинник. Я побачила його в літаку.
Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватись за свій годинник. Цю колекційну модель із Міккі-маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Міккі-маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, виглядав трохи дурнувато, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві — ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Міккі-маус допомагає йому залишатися н душі молодим.
— Шоста година, — сказав він.
Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.
— А ось, схоже, і наш транспорт.
Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Пітючий черевик. Після двох перельотів за день Ленґдон мав-надію, що Ватикан вишле по них авто.
Очевидно, він помилявся.
Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб — два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану — священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.
Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким Папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначнно волів би їхати автом.
Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.
— Оце наш пілот?
Ленґдон поділяв її занепокоєння.
— Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.
Пілот виглядав так, наче його нарядили для якоїсь шекспірів-ської п’єси — жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.
— Це традиційний однострій швейцарський гвардійців, — пояснив Ленґдон. — Його змоделював свого часу сам Міке-ланджело. — Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. — Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.
Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалось не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості — мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.
— Це ви з ЦЕРНу? — холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.
— Так точно, — відповів Ленґдон.
— Ви долетіли на диво швидко, — сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. — Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?
— Перепрошую?
Він показав на її ноги.
— У Ватикані не дозволено ходити в шортах.
Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін — і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.
— Це все, що в мене є з собою, — відповіла Вітторія. — Ми дуже поспішали.
Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:
— Маєте при собі якусь зброю?
Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запас-ного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.
Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори — до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.
Вітторія спалахнула.
— Навіть не думайте про це!
Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.
— Це що? — Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.
Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.
— Поверніться, — попросив гвардієць.
Вітторія послухалась — випростала руки вгору й повернулась на всі триста шістдесят градусів.
Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.
— Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.
Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу, Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.
— А в автомобілі доїхати ніяк не можна? — напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.
Той нічого не відповів.
Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.
Коли гвардієць увімкнув двигун, Вітторія гукнула йому:
— Ви вже знайшли контейнер?
Гвардієць подивився через плече, очевидно, нічого не розуміючи.
— Знайшли що?
— Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?
— Не розумію, про що ви говорите. — Гвардієць знизав плечима. — У нас сьогодні море роботи. Командир наказав мені вас привезти. Це все, що я знаю.
Вітторія занепокоєно подивилась на Ленґдона.
Пристебніться, будь ласка, — попросив пілот. Двигун запрацював гучніше.
Ленґдон пошукав свій пасок безпеки і застебнув. Здавалося, крихітна кабіна стискається довкола нього. Гелікоптер із ревом піднісся в небо і різко звернув на північ, у бік Рима.
