Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Ото ж воно й є, — задоволено сказав Сокіл. — У нас на астроплані все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повітрям, товариші. Ван Лун уже включив!
З вихідної трубки балона із стислим повітрям лився потік прозорого газу. Стрілка барометра анероїда повільно поверталась назад, до показників нормального тиску. І знову вона не квапилася, а повільно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.
— Скільки вже? — почула Галя голос Риндіна.
— Шістдесят, Миколо Петровичу.
— Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубці повітря наче на Гімалаях…
Серце Галі тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астроплані, очевидно, було тільки три скафандри. І Микола Петрович віддав їй свій… Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде після того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такі передбачливі люди, як Риндін і Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратів вийде з ладу?..
Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна:
— Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти.
У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд.
— Шкодую дуже, Миколо Петровичу, — відповів Ван Лун. — Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.
Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав:
— Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю?
— Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі.
— Якої?
— Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда?
— Правда.
— А метеорит пробив тільки зовнішню стіну?
— Ну і що ж?
— Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так?
— А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти.
Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці.
— Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович!
Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри!
Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми.
— Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл.
Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса.
— Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він.
Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі:
— Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.
— Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл.
— Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..
Розділ дев’ятий,
що являє собою щоденник Галини Рижко, в якому вона розповідає про обладнання міжпланетного корабля, про те, чому в подорож можна було взяти дуже мало води, про мініакумулятори і здобуття енергії за рахунок Сонця — і про багато інших важливих речей.
…Чому я вирішила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, відірвавшись від своїх обчислень і протираючи запалені, почервонілі повіки, він сказав мені:
— А шкода, що ніхто на астроплані не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне — удар метеорита, з наслідками якого ми ніяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, ніж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океані, ані бур, ані штормів… І все ж таки непогано було б потім, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне діло — офіціальний службовий журнал з його записами, і зовсім інше — записи особисті, від душі, з індивідуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?
Проте, моєї відповіді Микола Петрович і не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу він майже не спить, як і товариш Ван Лун. Вони перевіряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все після зустрічі з гидким метеоритом, про який я не можу думати без люті. Стільки накоїти! Микола Петрович і Ван Лун відриваються від праці тільки на лічені хвилини, щоб поснідати і пообідати.
Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович, і як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, — рішуче все, тільки б він посміхнувся в свої короткі сиві вуса, у нього така лагідна, добра посмішка! І як це він може бути завжди турботливим, як знаходить час навіть думати про наш настрій, жартує, вигадує всякі речі. Наприклад, учора він запропонував нам влаштувати змагання, турнір стрільців з електричного пістолета. “Переможець, — сказав він, — дістане звання кращого снайпера астроплана і цілої Венери, оскільки, — засміявся він, — ми навряд чи зустрінемо там когось, хто спробував би відвойовувати таке звання”. Між іншим, по-справжньому змагатися доведеться тільки мені і товаришу Ван Луну (я ніяк не звикну називати його просто Ваном, як інші, він такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший і піклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергійовича, який, на мою думку, зовсім не вміє стріляти. А проте Ван Лун іронічно зауважив, що Вадим Сергійович все ж таки може сподіватися потрапити до кращої четвірки стрільців астроплана! Ну, втім, зараз не до жартів.
Всі ми дуже занепокоєні. Земні пости керування ніяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радіосигналів, які ми одержуємо. Щось, пов’язане з космічним промінням, а що саме, я ще не зрозуміла. Як зрозумію — обов’язково запишу. А поки що знаю тільки, що з кожним днем радіозв’язок з Землею стає гіршим і гіршим. Слова ледве чутні, такий гуркіт у репродукторі. А тут іще це відхилення від курсу!..
В усьому винний, певна річ, метеорит, який пробив стіну корабля і вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємність?
