Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (бесплатные серии книг TXT) 📗

Від середини квітня до середини серпня. Посуха: сонце переміщається на північ.

Від середини серпня до середини жовтня. Дощі: сонце знову стоїть у зеніті.

Від середини жовтня до середини лютого. Посуха, сонце переміщається на південь.

Дощова пора може бути довша чи коротша, залежно від того, куди дують вітри, але тут я узагальнив свої спостереження. Зазнавши з власного досвіду, як шкідливо для здоров’я перебувати під відкритим небом під час дощу, я кожного разу перед початком дощів заздалегідь запасав харчі, щоб не виходити, і просиджував удома майже всі дощові місяці.

Я користувався цим часом для роботи, яку можна було виконувати, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти чимало впертої праці й старанності. Я, наприклад, багато разів пробував сплести кошик, але всі лозини, які я міг дістати, були такі ламкі, що в мене нічого не виходило. В дитинстві я дуже любив ходити до одного кошикаря, що жив по сусідству від нас, і дивитись, як він працює. Тепер це мені дуже стало в пригоді. Як і всі діти, я був вельми спостережливий і залюбки допомагав дорослим. Іноді я допомагав йому й потроху навчився плести кошики досить добре, тож тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. Аж ось мені спало на думку, чи не згодяться на кошики гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли; адже в них мали бути пружні й гнучкі гілки, як у нашої англійської верби чи верболозу. І я вирішив спробувати.

Другого дня я пішов на свою дачу, як я називав моє житло в долині, вирізав там кілька гілок, вибираючи найтонші, і впевнився, що вони якнайкраще придадуться мені. Наступного разу я прийшов з сокирою, щоб нарубати скільки треба. Мені не довелося довго шукати, бо таких дерев росло тут дуже багато. Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори, я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них при потребі різні речі. Правда, вони виходили в мене не дуже оковирні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші, щоб зберігати в них, ніби в мішках, зерно, коли його набереться в мене багато.

Розв’язавши це завдання, на що в мене пішла сила часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду для зберігання рідини, за винятком двох барилець, майже вщерть наповнених ромом, та кількох пляшок та сулій, в яких я держав воду, спирт тощо. Не було в мене й горщика, в якому можна було б щось зварити. Правда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для моїх потреб, тобто для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м’ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим її замінити.

Усе літо, тобто всю посушливу пору року, я будував живопліт круг свого старого житла й плів кошики. Але потім знайшлося нове діло, що забрало в мене багато більше часу, ніж я гадав.

Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів і що я кілька разів ходив до струмка й далі, до того місця в долині, де поставив свій курінь і звідки видно було море по той бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно родзинок і вирушив у дорогу. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже ясний день, і я чудово розпізнав землю, але не міг визначити, материк це чи острів. Ця земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на західно-південний захід на дуже великій відстані — за моїми підрахунками, миль за п’ятдесят-шістде-сят від мого острова.

Я не знав, що то за земля, і міг тільки думати, що це, мабуть, частина Америки, розташована, очевидно, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Тому я схилився перед волею провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; отже, я заспокоївся й перестав шкодувати, що не потрапив туди.

Крім того, зваживши трохи згодом справу, я зміркував, що коли відкрита мною земля є частиною іспанських володінь, то рано чи пізно я неодмінно побачу який-небудь корабель, що йтиме туди або звідти. А коли це не іспанські володіння, то, виходить, це берегова смуга між іспанськими володіннями та Бразіліею, заселена виключно дикунами, і до того ж найлютішими — канібалами,, або людожерами, які вбивають та з’їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.

Поринувши в такі роздуми, я поволі посувався вперед. Ця частина острова здалась мені багато приємнішою, ніж та, де я оселився. Скрізь, куди не кинеш оком, савани, чи то луки, порослі зеленою травою та квітами і вкриті чудовими гаями. Я побачив тут безліч папуг, і мені дуже захотілось піймати хоч одного, щоб приручити його й навчити говорити. Після багатьох марних спроб мені вдалося піймати пташеня, збивши його палицею; я знайшов його у траві й відніс додому^ Але минуло кілька років, поки він заговорив; усе ж таки я навчив його звати мене на ім’я. З ним, між іншим, трапився випадок, який, можливо, розважить читача в своєму місці цієї оповіді.

Обхід острова цілком задовольнив мене. По низинах та лугах я бачив зайців (чи схожих на них тварин) і силу-силенну лисиць; проте ці лисиці дуже відрізнялись від своїх родичів, яких мені доводилось бачити раніше. Мені не подобалось м’ясо цих тварин. Хоч я підстрелив їх кілька, але в цьому не було потреби, бо харчів у мене вистачало; можу сказати навіть, що харчувався я чудово. Я завжди міг вибирати між трьома сортами м’яса: козлятиною, голубами й черепахою. Додавши до цього родзинки, я мав чудовий стіл, якого, гадаю, не постачив би й Ліденголлський ринок ^{41}. Отже, хоч яке сумне було моє становище, а все ж я мав за що дякувати богові: я не тільки не терпів голоду, а їв досхочу, навіть міг іноді ласувати.

Під час цієї подорожі я робив не більше двох миль па день, якщо рахувати навпростець; але я так багато кружляв, оглядаючи місцевість та роздивляючись, чи не спіткаю чого нового, що добирався до місця ночівлі зовсім стомлений. Звичайно я спав па дереві, а іноді, якщо знаходив зручне місце, влаштовував огорожу з кілків, вбиваючи їх у землю або від дерева до дерева, так що ніякий хижак не міг підійти, не збудивши мене.

Дійшовши до морського берега, я остаточно переконався, що для своєї оселі вибрав найгіршу частину острова, бо на своєму боці я за півтора року піймав лише три черепахи, а тут весь берег був укритий ними. Крім того, тут водилося хтозна-скільки птахів різних порід і, до речі, пінгвіни ^{42}. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, чиєї назви я не знав; м’ясо багатьох із них було дуже смачне.

Коли б я захотів, я міг би настріляти птиці без числа, але я беріг порох та дріб і волів стріляти кіз, оскільки їхнє м’ясо смачніше. Тут теж було багато кіз, більше, ніж у моїй частині острова, але до них було дуже важко підкрастись, бо місцевість тут була рівна, і вони помічали мене значно раніше, ніж коли я був на горбах.

Цей берег, безперечно, був набагато привабливіший від мого, а проте я не мав ніякої охоти переселятись. Проживши в своїй садибі більш ніж півтора року, я звик до неї. А тут я почував себе ніби на чужині, і мені кортіло додому. Пройшовши берегом на схід дванадцять миль або близько того, я вирішив, що час повертатись. Я встромив у землю високу тичку, щоб позначити місце, бо вирішив, що наступного разу прийду сюди з іншого боку, тобто зі сходу від мого житла, і таким чином обійду навколо всього острова. Але про це далі.