Координати чудес - Шекли Роберт (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Частина четверта
КОТРА?
РОЗДІЛ 22
Кармоді стояв на охайно впорядкованій рівнині, під синім небом, над головою сяяло золоте сонечко. Він неквапно оглянув усе навкруги. За півмилі перед собою побачив невеличке місто, яке не скидалося на звичні американські міста з бензиновими заправками на підступах, із щупальцями сарделькових яток, мотельною облямівкою і панцирем брухтових звалищ. Скоріше воно мало вигляд італійського передгірного містечка або ж швейцарського села. Несподівано починалось і різко обривалось, без матеріального вступу чи пояснень — місто показувало себе зразу, не вдаючись до жодних прикрас.
Незважаючи на іноземний вигляд міста, Кармоді був певен, що воно американське. Тому повільно й насторожено рушив до нього, готовий дременути, коли щось виявиться негаразд. Та все було ніби в порядку. Місто на вигляд було привітне й відкрите, вулиці прокладені з розмахом, а широкі вітрини крамниць світилися відвертістю. Кармоді заглибився у квартали й побачив інші принади, бо одразу ж вийшов на середмістя, ну чисто майдан у Римі, лише трохи менший; посеред майдану стояв водограй, в ньому мармуровий хлопчик з дельфіном, а з дельфінової пащі лився струмінь кришталево чистої води.
— Сподіваюся, що вам подобається, — почувся голос з-за лівого плеча Кармоді.
Кармоді не підскочив з переляку. Він навіть не крутнувся назад. До голосів з-за спини він уже звик. Часом йому спадало на думку, що багато чого в Галактиці любить наближатися до нього саме так.
— Дуже мило, — відповів Кармоді.
— Я сам будував його і розмістив саме тут, — сказав голос. — Мені здається, що попри свою античність, водограй естетично повноцінний. А за модель для середмістя з лавками й тінистими каштанами правила площа в Болоньї. Тобто я HP боявся здаватися старомодним. Дотримуюся думки, що справжній художник використовує все, що вважає потрібним, — байдуже, чи воно існує вже тисячу років, чи щойно створене.
— Віддаю належне вашому смакові. Дозвольте відрекомендуватися: Томас Кармоді.
Він обернувся, подаючи руку й усміхаючись. Та ні за лівим, ні за правим плечем не було нікого. Ні душі на міському майдані, ні душі, куди оком кинь.
— Даруйте, — озвався голос. — Я не мав наміру вас збентежити. Я гадав, що ви знали.
— Що знав? — запитав Кармоді.
— Знали про мене.
— Не мав честі. Хто ви і звідки ви говорите?
— Я — голос міста, — сказав голос. — Тобто я і є місто, достеменне місто, і воно розмовляє з вами.
— А таке буває? — сардонічне поцікавився Кармоді. — Авжеж, — відповів він сам собі. — Гадаю, що буває. Отже, ви місто. Подумаєш!
Річ у тім, що Кармоді вже все остогидло. Надто багато реальностей непомірної величі й дивовижної сили траплялося на його шляху. Його кидало з одного кінця Галактики в інший. Сили, творіння та істоти безперестанку вигулькували перед ним і раз по раз вибивали з рівноваги. Як людина розважлива, Кармоді знав, що існує свій міжзоряний табель про ранги і людина посідає в ньому не дуже високе становище. Та Кармоді був не без гонору. Він вірив, що людина вже сама по собі чогось варта. Не може ж людина тільки витріщатись, охати, ахати і вигукувати «Боже милий!» перед усяким нелюдським дивом. Так робити — означає не мати гідності. А про гідність Кармоді дбав. Вона була тим, чого він ще й досі не втратив. Тому Кармоді обернувся спиною до водограю і закрокував через майдан, мов людина, яка щодня розмовляє з містами і якій все це вже трохи наскучило. Пройшовся вулицями, прогулявся бульварами. Кидав поглядом у вітрини крамниць, оцінював висоту будинків. Зупинявся перед скульптурами, але мимохідь.
— Ну і як? — трохи згодом запитало місто.
— Що — ну як? — одразу ж відповів Кармоді.
— Якої ви про мене думки?
— Ти в порядку.
— Лише так?
— Слухай, — сказав Кармоді, — місто — це місто. Побував у одному — вважай, що знаєш усі.
— Неправда! — вигукнуло ображене місто. — Я помітно відрізняюся від інших. Я унікальне.
— Справді? — глузливо запитав Кармоді. — Мені ти здаєшся конгломератом погано підібраних частин. Італійська площа, пара нібито грецьких скульптур, кілька будинків доби Тюдорів, нью-йоркські багатоквартирки віджилого стилю, каліфорнійська ятка з сардельками, зроблена під буксир, і бозна-що далі. Що тут унікального?
— Унікальна комбінація цих форм у значущу єдність, — сказало місто. — Я — різноманітність у рамках внутрішньої послідовності. Старожитні форми не анахронізм, розумієте? Вони представляють різні стилі життя і як такі вписуються в добре спланований механізм існування.
— Це ти такої думки, — сказав Кармоді. — До речі, у тебе є назва?
— Звісно, — відповіло місто. — Моя назва — Бельветтер. Маю статус повноправного міста штату Нью-Джерсі. Ви не бажаєте кави, а може, сендвіч чи свіжих фруктів?
— Кави було б непогано, — погодився Кармоді.
Він дозволив голосові Бельветтера провести себе за ріг у відкриту кав’ярню. Кав’ярня називалася «Козенятко» і нагадувала заїзд Веселих І дев’яностих років, де не забули ні райдужних ламп Тіффані, ні канделябрів зі скляними дармовисами, ні механічного піаніно. Як і все, побачене в місті, кав’ярня була бездоганно прибрана, проте безлюдна.
— Приємна атмосфера, не правда? — запитав Бельветтер.
— Балаган, — зморщив носа Кармоді. — Але якщо тобі до вподоби…- На стіл опустилася неіржавіюча таця з чашкою паркої міцнющої кави з молоком. — Обслуговують принаймні добре, — додав Кармоді. Сьорбнув кави.
— Смачна? — запитав Бельветтер.
— Дуже, дуже смачна.
— Я таки пишаюся своєю кавою, — спокійно промовив Бельветтер. — А ще кухнею. Може, хочете ще чогось? Омлет або суфле?
— Нічого, — рішуче відмовився Кармоді. Він відхилився на спинку стільця і запитав: — Отже, ти — зразкове місто, так?
— Так, маю честь ним бути, — відповів Бельветтер. — Я — найновітніше із зразкових міст і, здається, найдосконаліше. Мою концепцію розробила спільна дослідницька група Йєльського та Чікагського університетів у співробітництві з фондом Рокфеллера. Більшість моїх конструкцій спроектував Массачусетський технологічний інститут, хоча деякі спеціальні проблеми досліджували в Прінстоні та в корпорації РАНД. Будівництво вела Дженерал Електрик, а фінансування забезпечив фонд Форда разом з деякими іншими організаціями, називати які я не маю права.
— Забавненька історія, — сказав Кармоді нестерпно байдужим голосом. — А там через вулицю що, готичний собор?
— Так, абсолютно готичний, — відповів Бельветтер. — До того ж міжконфесійний і відкритий усякій вірі, запроектований на триста сидячих місць.
— Як на будівлю такого розміру — небагато.
— Небагато, звичайно. Але моя ідея полягає в поєднанні святобливості та затишку. Багатьом подобається.
— До речі, а де ж люди? — запитав Кармоді. — Я нікого ще не бачив.
— Виїхали, — сумовито повідомив Бельветтер. — Всі перебралися.
— Чому?
Бельветтер хвильку помовчав, а потім відповів:
— Чвари серед громадян. Непорозуміння чи, я сказав би, фатальний ряд непорозумінь. Підозрюю, що кілька баламутів підбурили мешканців до масового виїзду.
— А що, зрештою, сталося?
— Не знаю, — признався Бельветтер. — Слово честі, не знаю. Одного дня всі просто виїхали. Знічев’я! Але я певен, що вони повернуться.
— Сумніваюся.
— А я переконаний. До речі, містере Кармоді, чому б вам тут не оселитися?
— Мені? Ви знаєте, якось…
— Ви наче втомилися від мандрів. Я певен, що вам не завадить відпочити.
— Останнім часом я таки справді здорожився, — відзначив Кармоді.
— Хто знає, може, вам тут сподобається, — сказав Бельветтер. — Принаймні ви мали б унікальну можливість користуватися послугами найсучаснішого, найдосконалішого міста у світі.
— Це, мабуть, цікаво, — сказав Кармоді. — Я ще подумаю.
Місто Бельветтер його заінтригувало. Одначе виникли й деякі побоювання. Йому хотілося б точно знати, що сталося з мешканцями міста.
