Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
– Ма… Так треба!
– Кому треба?! Мені – не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…
– А вона не може…
– Чого вона не може?
– Розмовляти… Вона німа.
Редакторка вже готова була вигукнути: «І що?!», та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.
– Мам…
А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.
– Свєто…
– Як її звати?…
– Дора… – підхопився, за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. – Ось… Це вона…
Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, – спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. «Одрі», – несподівано розчулено подумала редакторка.
– Така маленька… – прошепотіла обережно. – Років п’ятнадцять?
– Дев’ятнадцять! – вигукнув Данко. Розсміявся. – Старша за мене! Уявляєш?!
Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні – курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою мантрою «треба»…
Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів, слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, «аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…». Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо «час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…». Рядки з власних статей – у тім’ячко.
За п’ять хвилин до шостої заткнула пащу будильнику, зібралася по-тихому, аби не розбудити сина, вискочила з дому. Тайм-аут! Не бачити сяючі Данкові очі, що вони усе виклали без слів, бо не оговтається, не зрозуміє… Припхалася у редакцію зі світанком, кавою обпилася, «убила» в компі чернетку власної статті під назвою «Почути власний голос», яка, до речі, геть задарма постраждала, бо йшлося в ній про віднайдений архівний запис голосу оперної співачки, який та змогла почути через сорок років. Смикалася, смикалася, ледь десятої ранку дочекалася, коли колеги з інших видань тільки починають до своїх компів підходити. Сіла на телефон, півдня збирала посеред них чутки, плітки і домисли про Максима Сердюка. Мав потягнути за собою Дору.
Спрацювало. Колеги беззастережно переповідали хибну інформацію «із достовірних джерел», та більше про Макса, про худе дівчисько за спиною мажора – майже нічого. Хтозна, що за така. Кажуть, охоронниця чи секретарка.
Свєта Сергіївна перехрестилася і довірилася часу. На розмови про Дору із Данком – табу. Німі. Бачила, як сина переповнює невтримне весняне буяння, вихлюпується незрозумілою метушнею, сміхом – сидить-сидить, раптом підхопиться, свою Свєту обніме, балабонить щось порожнє й дурне… А то – гайда! До неї?… Редакторка зненавиділа себе, бо щодня зривалася з роботи посеред дня, мчала додому, аби зненацька знайти сліди того невтримного буяння – зім’яті теплі простирадла, тоненьку жіночу панчоху під ліжком чи забуту зубну щітку у скляному стаканчику у ванній. Та на неприбраній Данковій постелі – так і не вимуштрувала! – валялися тільки дроти від навушників, CD і каталог об’єктивів фірми «Nikon».
Терпіння вивітрилося швидко і зненацька, порожній простір водночас заполонили моторошні фантазії: дні… Глухі й німі дні, що у них житиме Данко. Зірвалася. Без певних планів та ідей помчала до офісу міжнародного благодійного фонду «Сила добра». Її син має право! На звичайне нормальне життя!
Квадратна порожнина безликого формального холу нагадувала відремонтований на євро передпокій старої комунальної квартири: п’ять дверей пишалися табличками на грудях, посеред них одна вирізнялася більшим пафосом. У центрі простору кілька крісел нагадували старих тюленів під час останніх у житті шлюбних ігор. Редакторка хотіла було відкрити перші ж від входу двері, аби хтось тут пояснив їй, як зустрітися з директором-розпорядником (а що від Макса хотіла – і сама не знала ще!), та в одному з крісел побачила Олюню – репортерку з дружнього економічного видання. І хоч пам’ятала її білявою, дзвінкою, уздріла русяву, напружену.
– Доброго дня, Ольго.
– Про інтерв’ю домовилася… Із Сердюком! – видушила Олюня. Із підозрою зиркнула на Діброву. – Ви теж?
– Ну… Майже…
Роззирнулася і побачила біля вікна Дору. Від несподіванки учепилася рукою у крісло, опустилася навпроти Олюні.
– Довго чекаєте, колего?
Олюня щось товкла, журналістка слухала її краєм вуха, намагалася роздивитися глухоніму. Сонце било у вікно, в очі Діброви, наче б проти. Лише примружилася. Здалеку Дора нагадувала зламану квітку: йшов хтось недобрий, бутон від стебла відірвати спробував, не вийшло, посунув далі, а квітка висіла на стеблі, дивилася в землю, та ще свіжа, не зів’яла.
А Дора просто опустила голову. Свєта Сергіївна придивилася, червоним вкрилася: Дора тримала в руках її новенький смартфон, писала щось завзято, усміхалася, здавалося, не тільки не чує – не бачить нічого навкруги.
Рішення вилупилося за мить. Свєта Сергіївна різко підвелася: забрати смартфон, кинути дівчині в очі: «Я повертаю своє!»
Та цеї ж миті двері Сердюкового кабінету розчахнулися, і перш ніж редакторка устигла зробити крок, побачила, як Дора перелякано ховає смартфон, виструнчується, ніби солдат перед прапором, зчіплює руки і приречено усміхається. Наче наказує собі: «Так треба, Доро…»
І слова зайві! Миттєве дійство відкрило репортерці більше, ніж вона хотіла дізнатися. У ньому було стільки тваринної підсвідомої перестороги і грації, що Свєта Сергіївна заклякла, відчула, як до горла підступають сльози і професійні принципи підло перемагають материнські інстинкти. У голові високий жіночий голос заридав під скрипку: «О-о-о-о-ой… Ой, не втіша-а-а-а-ай! Ой, піду, піду, загублюся… О-о-о-о-ой…»
У хол вийшов Макс, привітався до журналісток, упізнав Діброву:
– Прошу!
– Я хотіла тільки домовитися про зустріч. На наступний тиждень, якщо можна. Нині моя колега до вас. Журналістська етика не дозволяє… – белькотіла щось дурне, паскудне, мізки – плавлений сирок.
– Усе ж зайдіть на хвилину. Хочу подякувати за прекрасні фото! – пішов до Олюні. Сама приязність. – Обіцяю! Компенсую ваше очікування. Розмовлятимемо до темряви. Якщо у вас вистачить запитань…
Олюня ледь не впала від грандіозного бонуса.
– Ніяких проблем…
Свєта Сергіївна стояла біля білого Максового стола, бачила, як він шукає в ноутбуці фотозвіт про різдвяний бал, чула, як просить окремі світлини збільшити, зробити для них паспарту, бо хоче прикрасити ними стіни холу, та перед очима – Дора. Застигла, як те звірятко, біля вікна…
– Міг би доручити комусь із підлеглих, – веде своє Макс. – Та у вашій роботі відчувається тонкий смак і думка… Звісно, фонд оплатить клопіт. Не відмовте.
Врешті знаходить світлини, зупиняється на першій же. Данко дурачився тоді. Обійняв свою Свєту, випростав руку з камерою, спрямував на себе і маму, сфотографував їх разом. «Для історії!» – жартував. То було єдине фото, де засвітився хлопець. Певно, Макс не звернув на нього уваги раніше.
– А це хто?! – питає раптом зневажливо і холодно.
– Син… Мій, – шепоче редакторка. Прокашлюється у несподіваній глухій тиші. – Подію Данко фотографував. Думаю, у нього вистачить смаку оформити репортаж пристойно…
