Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
А хто ця чарівна незнайомка? грайливо запитав він.
Я пильно поглянула на нього.
Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.
Невже дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам'ятаю на своїх тремтячих колінах…
Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.
З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз? А я красномовно процідила крізь зуби: П-п-пішов ти… І почала збирати зі столу брудний посуд. Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене. Нічого, нічого, облиште! кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків. Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води. І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею: А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив… Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими». Приїхала на кілька днів, пояснила я. У мене тут неподалік семінар… А звідки? не вгавав він. Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, втомлено відповіла я. Чи ви хочете подивитися мій паспорт?
Він зніяковів:
Ну що ви. Вибачте…
Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:
А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?
Звісно! посміхнувся він. А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!
Так, «номер раз»… іронічно промовила я. Говорити не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані...
Він насупився.
А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.
Ми? Свій? Обов'язок? Ви комусь зобов'язані? Це просто втручання в чужий дім! сказала я.
Але там геройськи гинуть наші хлопці! вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.
Так... Але вони гинуть нізащо... сказала я і вийшла з кухні.
Не чула, що він крикнув услід.
Не знала, куди мені подітися в цьому гвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.
Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, дитяча кімната, де спить дівчинка. Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ. Поглянула на годинник: пів на дванадцяту! Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.
Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це та сама тітка Зоя.
Я кинулася до нього:
Де Вероніка?
Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.
А-а, Вірка? промимрив спроквола. Певно, ганяє у дворі…
Я помітила, що він ледь тримається на ногах.
Дивно. Як це все було дивно…
Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.
Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір'я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.
Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам'ятаючи, що за її межі мені не вийти, і заклякла на місці від побаченого під деревом.
На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.
Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.
Ніко!
Обоє здригнулися, мов від пострілу.
Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.
Ніко, що ти тут робиш? строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.
Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.
Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.
Хто ви такий? суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.
Це мій друг! виклично сказала Ніка.
Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.
Вибачте, нарешті ніяково промовив чоловік, я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…
Я розлютилася.
А вам до цього яке діло?!
Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.
З вами я ще розберуся! загрозливо промовила я і потягла Ніку до під'їзду.
Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.
Серце моє калатало, як перед інфарктом.
Що відбувається?!
Я силоміць затягла Ніку до під'їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.
Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? суворо сказала я. Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!
В її очах засвітилися злі сльози.
Він не математик! Він мій друг! зціпивши зуби, промовила дівчинка. А ти ніхто…
Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб'єшся, і обійняла її за плечі.
Ну, добре, добре, вибач, тихіше сказала я. Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.
Вона знизала плечима.
Що тут дивного? Ми давно граємось разом.
Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:
У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала старою людиною? Що він з тобою робить?
Нічого, сказала дівчинка. Розповідає різні історії, пригощає цукерками…
Ось, значить, як це почалося, подумала я історії, цукерки… Все так, як буває!
Шкода, що я нічого цього не пам'ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.
А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.
Ніко, ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка...
Дівчинка замислилась.
Ну, добре, нарешті вимовила вона. Тільки не тепер. Потім.
Я сприйняла це за перемир'я і вирішила більше не турбувати її.
Домовились, сказала я. Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.
Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас. Грюкнули двері. Запала тиша. Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала: Будь ласка, не кажи нічого там! Вона кивнула на двері нашої квартири. Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:
Чому?
Тому, що вони нічого не зрозуміють… прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: Як і ти…
Але я спробую зрозуміти, пообіцяла я і штовхнула двері.
