Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Серце аграрія стислося б від щемливої краси довколишньої панорами. Де й поділася суха неродюча земля?.. Рисові тераси внизу і довкола слоїлися, наче застиглий крем на французькому тістечку, переливаючись зелено-синіми, морськими майже барвами. Тугі колоски в цій прогрітій сонцем тиші, здавалося, от-от загудуть, накликаючи вітер.
— Добре все-таки, коли ми без нависаючих товаришів. — Редька видихнула ароматний дим і облизала солодкі після фільтру губи.
— Ага. Обідила пацана, обділила, а тепер ще й радується, — засміявся Дордже.
— Та пішов він. Жадіна. Втік аж бігом, забувши про свою вічну дружбу.
— Може, ліжечко нам побіг наперед застеляти?
— Ага. Битим склом, ги-ги-ги.
— Ще, до речі, не ясно, що його більше розстроїло — те, що лотерея пішла по пизді, чи те, що не зробили його «брату» бізнес.
Перед тим, як остаточно зникнути, бель-Амі ще пробував був втюхати їм батончик гашишу на дорожку, наче і в подарунок, а наче й дати заробити його «літл бразер», бо рис, каже, вродив не сильно. Аби відчепився, Редька сказала йому перше, що вилізло на язик: у нас із собою запаси ще з дому. Може, шоколадки маючи на увазі, але він багатозначно посміхувся й, не прощаючись, наче відходячи ненадовго, розчинився серед скирт і комор. Ну, вони не дуже його і дочікувалися, пішли собі далі, вдихаючи аромати городини, що холіталася припнутою до верху наплічників. «Так не примнеться».
До наступного села було вже зовсім недалеко — он піднятися лише на пагорб. Вже виднілися дахи підбілених кам’яниць, і навіть можна було розгледіти різьбу на чорних дерев’яних вікнах.
— Мрію про нудл супчик із натяком на курку, — потяглась ліниво Редька. — Давай докурюй, і пішли. Мій ніс закликає до пімсти!
Редьчин задертий ніс і справді був таким червоним, що на нього вже задивлялися зустрічні бабусі, несучи неосяжні клунки свіжескошеної трави дорогою згори.
— На свої подивіться… — докоряла їм Редька, втім, із не меншим інтересом розглядаючи масивні круглі сережки з фальшивого золота в носах у бабусь.
Правда, коли вона спробувала прикрити свій багатостраждальний погорільський ніс зеленим листочком — як порядний пенсіонер на дачі, — з неї почали ще й відкрито реготати.
Вони пройшли ще трохи — в селі не виявилося жодного місця, де можна було би поїсти подорожньому. Зупинятися на ніч і готувати самим було ранувато. Вийшовши з села, вирішили розгорнути карту, прикинути, куди би то варто сьогодні дійти.
Тут просто нізвідки — як це в них буває за всіх часів, народів і локацій, вигулькнуло двійко поліцейських.
— Опа, мусара… — автоматично зреагувала Редька і ввічливо привіталася.
На диво, її ввічливість мало зворушила прибульців, подібних на класичну трійцю з Нікулінських комедій. Їх більше зацікавила карта в руках Дордже і, вочевидь, багаж. Що ж, в одному той Амі був правий — небагато туристів бачили у цих краях.
— Ве а ю фром? — ласо оглядав Редьчин наплічник рудуватий правоохоронець.
— Юкрейн, — дзвінко і завчено відказала Редька, чекаючи, що далі він, як місцеві школярки, почне питати «Вот із йор бест френд нейм?»
— Юкей? — перепитав, утім, красень у формі.
— Год сейв зе квін, — закотила очі горі Редька. — Юк-рейн.
Полісмен задумався. Його фарбоване хною волосся вигравало на сонці червоними бліками. Гібрид золотоволоски й червоної-шапочоки.
— Вот із каренсі ін Юкейн? Долар?
— Ноу. Іт’с хуйолар! — переконливо сказала Редька.
— Хуйолар?
— Єс. Хуйолар.
— Хуйолар… — протягнув він замріяно.
Так, певно, українську валюту й запам’ятають у цьому краї. Й у список конфіскатів занесуть. Як сильно б Редька не старалася показати гаманець зі своїх рук (на то були й інші причини, окрім страху лишитись без рідної готівки; двоюрідна, окрім мілкіших банкнот, була розпихана по різних кишенях), солдафон його таки видер і заходився мацати брудними пальцями з нереально довгим загостреним нігтем на мізинці. Кажуть, вони такий навмисне довго плекають — у вусі длубатися. Річ корисна в господарстві, одним словом.
Його колега, тим часом розбираючи рюкзак мовчазного Дордже, знайшов навіть більше, ніж шукав.
— Віз? Віз?! — допитувався круглий солдафончик, мнучи в пальцях і нюхаючи зеленувату грудочку, сувенір із пекельного Понгсалі — хоч щось же там мало бути хороше…
— Який віз, дурню?!
— А, це він «weed» сказати хоче. Ти ба. Набралися тут модного жаргончика.
— Марівана!!! — виштовхнув із себе його колега, і вони удвох щасливо, як на плакатах із воїнами-визволителями, засміялися.
Найнахабнішим, на думку Редьки, було те, що, арештувавши їх, олов’яні солдатики ще й змусили нести самим до буцигарні їх наплічники, спаковані будь-як, подібні на розварену соєво-паперову сосиску.
— Ше сам мені на голову всадися! — безкарно огризалась Редька.
А проте, навіть довколишні сільські собаки гавкали з інтонаціями праведного суспільного обурення, нагадуючи їм про кримінал: «Драґ-Драґ-Драґ! Драґ-Драґ-Драґ!»
Тим часом, буцигарня знаходилася десь зовсім в іншому керунку від їх маршруту. Вже з півгодини вони йшли кудись, звернувши з запланованої дороги. Був би час — милувалися б околицями, сідаючи на кожному камінчику чи розлягаючись на валунах. Люди, що несли щось у полотняних рушниках, обв’язаних довкола спин і грудей — наче з церкви йшли у вишиванках — зацікавлено глипали на нещасного вигляду парочку під конвоєм. Старі й молоді жінки висипали зі своїх будиночків, відірвавшись від плетіння солом’яних загородок для курей, аби глянути на ту оказію — не кожного дня місцевий телевізор таке показує. Їхнє темне, ледь не фіолетове просо і яскраво-сонячна кукурудза сушилася на кам’яних терасах їх мазанок правильними прямокутниками, так, наче хтось зробив тут виставку килимів. Охайні хатки з мощеними камінням подвійними дахами ліпилися цими крутими схилами, цвіли червоним чорні безлисті дерева, ніжно шелестів тонкий бамбук, півкали курчата в трав’яних кліточках, мекали дивноголосі кози, верещали шмаркаті діти, а над цим усім незворушно біліли недоступні вершини Гімалаїв, вічних гір, що переживуть навіть черговий кінець Світу.
— Ти хоч запам’ятовуй, як вернутися, — попросила Редька, — бо в мене ж зовсім критинізм топографічний, а назв сіл ми не знаємо. Не думаю, шо тут народ шарить по наших циферках на планчику.
— Вернутися… Та ти оптимістка, як виявилося.
— Шо це значить?! — злякалася Редька.
— Нічого. Лякаю тебе. Все якось розгребеться. Можеш, як бідна принцеса з казочки, кидати білі камінці. Головне — не хлібні крихти. Хліб нам самим ще згодиться…
Минувши майже вижухлі дерева з крикливими птахами, що гніздилися цілими зграями, гуртом скандуючи фальцетне «Підарас! Підарас!», підконвойні нарешті побачили свій новий «казьонний дом». Проста і потворна будівля. Навколо купа колючого дроту і якась допотопного вигляду військова техніка.
— Корів нею лякають, чи що?
Кілька невеличких сарайчиків, квадратний майданчик чи то для вигулювання в’язнів, чи для чистки черевиків офіцерського складу (якщо такий сюди забрідав), і велична на цьому тлі, оббита чимсь подібним на «вагоночку», білосніжна, прикрита крупнодірявою сіткою, вежа з вартовим із рушницею. Правда, вартував він там недовго: забачивши, що когось привели, хутко збіг донизу.
Людей у селі довкола шниряло небагато. Всі, що були без діла, в жадобі екшну побігли слідом за затриманими і цікавим вартовим у кімнатку з пошкрябаним письмовим столом. Дивитися, що далі буде. Видно, антенний телевізор таки днями не ловив.
— Нем? — спеціальний дядя-бюрократ дістав із шухляд столу зошит із сірими, штибу економного туалетного паперу, листами.
Далі все за протоколом. Хто, шо, куди, звідки, вік і навіть релігія. Наприкінці спливло питання про мету візиту. Його кучерявий бюрократ, що в наших краях був би лисуватим в окулярчиках, вимовляв найстаранніше, і все одно сенс цього «папаз о вісі?!» Редька з Дордже второпали раз на восьмий-десятий.
— А! Турізм! — знов дзвінко відчеканила Редька.
