Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці — чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елегантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки — панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.
Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то щойно. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. А ще — чорний лиснючий фортеп'ян і, нарешті, цілий кут займала викладена з рожевої в квіточки кахлі грубка.
— Ого, скільки тут всього! — похитав головою Бумблякевич.
— Усі умови для життя, — відказала Фрузя і заходилася стелити постіль.
І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, наче б хтось добрався до її ерогенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна — ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.
— О-о-о-ой… у-у-у-умм… не можу… о-о-о-ой… ну… ну… умм… так! так! так! бери мене — бери мене — бери мене… о-о-о-ой…
Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.
— Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть…
Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апогею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім'ята постіль свідчила про недавній екстаз.
— Вам зле? — насмілився сколошкати мертву тишу.
— Мені? — перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. — Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.
— Розкоші? Якої розкоші? З ким?
— З ним.
Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:
— А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися, про кого мова?
Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.
— Він — це… Ні, краще я вам покажу.
Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:
— І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!
Бумблякевич одразу впізнав клака.
Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.
— Бідачка! — пожаліла його Фрузя. — Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.
І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.
— То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?
— А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.
— Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!
— А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! — хихикнула Фрузя. — Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.
Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.
— О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне персо, інакше я не зможу зосередитися.
Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.
— Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під спідницю… а він неквапом, посувом лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздається тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов'ю і жагою…
Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки…
— Перепрошую, — порушив мовчанку, — хтів би-м запитати лише одну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?
Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:
— О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!
Вона впала на ліжко й, задриґавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив — під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість раз у раз то з'являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякли непорушно.
Пальці Бумблякевича пестили потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою…
Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором'язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:
— Боже — яке дивне — яке незрівнянне відчуття — прошу пестіть мене — робіть що хочете зі мною — що хочете — що хочете…
— Добре — але прошу не розплющувати очі — я встидаюся — я дуже встидливий…
— Я не розплющу — ні — але робіть зі мною щось — робіть — нищіть мене — знущайтеся наді мною як вам лише заманеться — будьте брутальним як ягуар — розтопчіть моє єство — виверніть мене мов рукавичку — виссайте з мене кров…
У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.
— А що, чи не краще зі мною, як з клаком? — вишептав їй тремтячим голосом.
— О так — о так — клятий клак — більше ніколи не буду з ним — о, я і не знала, що є така розкіш…
Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бумблякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а Бумблякевичу і невтямки було, що перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.
— О ні — не так — візьміть ножа — розітніть на мені ці ненависні пута — зірвіть мою білосніжну — мою на крохмалену — мою пахнющу льолю — звільніть мене від кайданів!
