Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Проте, багатьом нашим людям притаманна добра та достойна звичка — довіряти «своєму». Мається на увазі, що коли в далечині від рідних місць маєш справу із земляком, а більше того — з односельцем, можна не боятися каверзи або ошуканства.
Росіянин же до останніх часів жив із відчуттям, що на просторах «однієї шостої» у нього скрізь батьківщина, а тому, за моїми спостереженнями, куди спокійніше ставився до «своїх». Загалом серед народів колишнього СРСР росіяни були найбільш «необщинним» народом, що розходиться із стереотипом. Я веду мову про тих росіян, яких знав та бачив, а не про росіян з книжок народників XIX століття. Навряд чи це варте подиву. Навіть вікові стереотипи здатні змінюватись буквально за кілька десятиліть. Не так давно у католицьких Іспанії та Італії були найбільш багатодітні — саме завдяки католицизму — родини у Європі, а сьогодні у цих країнах, навпаки, найнижча народжуваність на континенті.[17]
Певна річ, не доводиться говорити про наш повний розрив з минулим, цей розрив має дещо вибірковий характер. З’ясувати причини такої вибірковості, зрозуміти, чому народ відкидає щось одне, а зберігає інше, здатні хіба що поглиблені наукові дослідження. Не можна піддавати сумніву те, що життєвий устрій українців за принципами громад протягом століть складався на основі шанування досвіду предків. Цей устрій ставав справжньою матеріальною силою, яка допомогала протистояти різним випробуванням і дуже швидким змінам. Саме схильність до нього дозволила зберегти до наших днів деякі чудові навички й правила трудового життя та повсякденного побуту, багато форм міжлюдських стосунків, дозвілля та розваг — все те, що допомагало й допомагає легко пізнавати українців серед інших народів. Мабуть, цю схильність підмітив депутат Державної Думи РФ В’ячеслав Ігрунов. У передачі російського телебачення, присвяченій з’їзду вихідців з України (з’їзд проходив у Москві 8 — 9 грудня 2001 року), він поділився таким спостереженням: «Українці більш консервативні та менш анархічні порівняно з росіянами». Відомий консерватизм українців дійсно зберігається, і я вважаю це позитивною рисою. Що ж до анархічності, якщо вона й справді зменшилася з часів селянської армії Нестора Махно, можна тільки порадіти.
За моїми спостереженнями, росіяни ще й менш оптимістичний народ, ніж українці. Якщо сталось щось погане чи просто небажане, росіянин, швидше за все, подумає: «Так я й знав!», тоді як українець вирішить: «Могло бути куди гірше». Проте, росіяни в основному додержуються своєї розсудливої приказки (вони ж її і винайшли, ні у кого не запозичили): «Глаза боятся, а руки делают», і врешті, досить часто здійснюють задумане. Загалом вивчення приказок та прислів’їв двох наших народів може багато чого прояснити. У чому ще так зберігається характер народу, як не у його коротких висловленнях на кожен життєвий випадок? Хто-небудь коли-небудь підбере два приблизно однакових за товщиною томи «Прислів’я та приказки українського народу» і «Пословицы и поговорки русского народа» та проведе їх порівняльний аналіз — впевнений, що відповідна методика існує. Ось тоді можуть відкритися дивовижні речі — про різне ставлення до Бога, до світу, до сусідів, громади, родини та дітей, до природи, до праці. Втім, припускаю, що ставлення може здатися і досить близьким. Але все одно, я впевнений, якісь відміни будуть. Ясна річ, я таким аналізом займатися не зможу, а просто приведу прислів’я: «Аби жив до жнив, а в жнива аби хто обідати покличе».
Росіянам, набагато більше ніж українцям, притаманне бажання вирішувати навіть найскладнішу проблему «методом лобового емпіричного наповзання» (вираз належить одному дніпропетровському інженеру. Для більш простих випадків такий метод ще називають «методом тика»). Справжній росіянин — це той, хто полінується читати довгу інструкцію: ледве розпакувавши складний (і зовсім незнайомий!) прилад, він поспішає увімкнути його та освоювати уже по ходу, до того ж, як правило, справа увінчується успіхом, від чого іноземців страх бере. Інструкцію відкриють лише тоді, коли щось піде не так, як треба. Певна річ, її будуть вивчати, але згодом.
Я зовсім не хочу стверджувати, що українці часом не діють так само. У середовищі інженерів відміни взагалі непомітні. Та все ж, якби хто-небудь з психологів взявся описати таку модель поведінки та спитав у мене, чи вважаю я її насамперед російською або українською, я відповів би без вагань: зрозуміло, російською.
В чому українці та росіяни абсолютно однакові, то це в прихильності до суперечок. Посперечатись — то наше. Мені не один раз розповідали, що, наприклад, англійці нечасто сперечаються, а коли почують щось на їхню думку безглузде, не кидаються одразу спростовувати, а швидше почнуть знизувати плечима. Напевне, це відмінна риса більш старої нації. Ми ж із росіянами — невиліковні дискутанти (останнім часом часто сперечаємось проміж себе), і це нас поріднює.
Одна з основних російських рис — нетерплячість, вона виявляється у тисячах дрібних та великих речей. Російський письменник Юрій Трифонов не дарма дав своєму роману назву «Нетерпіння». Він показав, що до революційної катастрофи Російську імперію привела саме соціальна та політична нетерплячість його співвітчизників. У повсякденні ця нетерплячість особливо помітна у тому, як росіяни втрачають інтерес до завдання в ході наближення до його фіналу. Так, менш за все росіяни люблять оздоблювальні роботи. Зовні будинок виглядає готовим, але ж ні — ще порайся та й порайся коло нього.
У українців же любов до свого житла, куди більш виражена порівняно з росіянами, виявляється у тому, що вони готові без кінця займатись саме оздобленням, доводячи все до цілковитої досконалості. Якоюсь мірою просто через любов до самого процесу.
Зрозуміло, тут треба зробити безліч обмовок. Без обмовок взагалі неможлива така розмова. Я згоден і з тими, хто стане наполягати, що така розмова зовсім не потрібна, але люди так скроєні, що їм подобається, не піклуючись про суворі докази, судачити один про одного та й про цілі народи. Росіяни досить неоднорідні. Вологодські дуже мало походять на донських козаків і навіть на географічно більш близьких їм поморів. У Сибіру я зустрічав людей явно іншого складу, ніж у Новгородській області — більш суворих та замкнених (явних інтровертів). Але те саме стосується й України: відміни між західними та східними українцями давно стали приказкою. До того ж, у наших східних та південних областях мешкають мільйони людей, що мають у паспортах радянських часів запис «українець», але вони втілюють у собі, якщо можна використати такий вираз, перехідний тип до росіян або від росіян. У цієї людини абсолютно не обов’язково розщіплена самосвідомість, але така людина добре знає, що вона українець, будучи за характером досить переконливим росіянином. Наявне і зеркальне явище: у південно-західних областях Росії мешкає багато росіян, які за своїм менталітетом та характером насправді швидше українці.
А якщо згадати, що, згідно опитувань 90-х років, 33,4 відсотки (рівно третина) мешканців України мали близьких родичів у Росії, а для Південної та Східної України цей показник дорівнює 69,5%, то доводиться визнати, що взаємна дифузія України та Росії досягла беспрецедентного у світовій практиці розмаху. Для порівняння: тільки 8,2 проценти мешканців України мали родичей у інших республіках колишнього СРСР та 6,4 — у далекому зарубіжжі. У світі зараз немає іншої пари країн, мешканці яких були б зв’язані такою кількістю уз не у переносному чи то патетичному, а у буквальному значенні слова. Говорять, с кожного боку — по 22 мільйони родичей, до того ж, у неподіленному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не знаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських родин. І ніяк не можна підрахувати, скільки мільйонів людей у наших країнах об’єднують товариські чи приятельські зв’язки. Саме ця взаємна дифузія і породжує у багатьох помилкову думку, що врешті спонукала мене написати цей розділ.
Зрозуміло, українці та росіяни, яких я порівнюю, досить умовні. Ніякий прогноз поведінки окремих людей, що спирається на подібні оцінки, ясна річ, неможливий. Об’єктивно підтвердити або спростувати існування описаних рис характеру можливо хіба що базуючись на тисячах прикладів (на великих масивах, як кажуть соціологи). Мені й самому було б дуже цікаво дізнатись, чи знайдуть підтвердження такі стереотипи відносно українців, як наша знаменита «хуторянська ментальність» (гадаю, дещо перебільшена), «отаманщина» (як на мене, то цілком реальна), «схильність до роздраю» та (ще одне новомодне відкриття) «знижені здібності до підприємництва».
