Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
бодай надкушу… Та нехай собі плещуть, он на зятя його Олександра теж тінь наводять. Мовляв, як ходив у соціалістах, то був просто Скорописом, а як порвав з тими соціалістичними витребеньками, то став себе іменувати надто поштиво, тепер він Скоропис- Йолтуховський. А про братів Шеметів наплескали, що вони мало не організатори перевороту і встановлення на гетьманство Скоропадського. Правда ж в іншому, до квітня 1918 року Павло Петрович з ними зустрічав- ся частіше, навіть у домі бував, а як було проголошено його гетьманом, то ці зв’язки чомусь ослабли. І Чика- ленко вельми з того шкодував, бо, як записав у щоден- нику, «Шемети та Міхновський надали б гетьманській політиці виразного українського характеру».
А ще Євгенові Харлампійовичу подумалося, що пропозиція Лівицького стати міністром земельних справ — то не перша така спроба на свій бік його залучити. Перед тим і Липинський, і Шемет писали до нього, аби шанував він своє здоров’я, бо ще гратиме немалу роль в українському політичному житті. Ні, гадалося, він красненько подякує за таку честь, він має хоч скромне, але чисте ім’я, з ним і померти мусить, не виквацявши його в тій чи тій непевній справі або авантюрі.
Чикаленко при згадці про скромне своє ім’я мимо- волі всміхнувся: на думку спав нещодавній кумедний випадок. У час, коли більшовицька мітла вкупі з без- ладом бандитизму геть очистила селянські комори, хліб на очах неймовірно дорожчав, а борошна хіба з трудами великими вдавалося десь віднайти, взявся для нього Іван Липа виклопотати того борошна тріш- ки. На те бухгалтер «Дніпросоюзу», якого Євген Харлампійович ніколи в очі не бачив, та й, напевне, не побачить, відказав без вагань:
— Як для Чикаленка, то можемо дати і цілий мішок…
24
У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу
виймав кишенькового годинника на масивному золото- му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського міністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу- дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна, і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін будинків столиці людську кров по «червоному терорі».
Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль- ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, — граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве- ликі поміж ними чомусь робив, — він не збирався ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри- ти її обтічними, занадто туманними дипломатичними вихилясами.
Гетьманський рух поступово набирав сили в різних країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього кола з української еміграції.
Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд- рий чоловік, — пробували вони вираховувати «мудру людину», яка акуратно й толково помагала контактам з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа- Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху міцнів.
Але то лишень окремішні наші кроки, — мізку- вали в оточенні Липинського. — Гучніша акція потре- бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й
в еміграційних колах піднесла авторитет Павла Скоропадського.
Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч- на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала українське питання винести на розгляд.
Доволі несподівано до Скоропадського звернувся дипломатичний представник від Західноукраїнської Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не вважав себе досі гетьманським прихильником:
— Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін, ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен- ню нашого уряду подав разом з радником посольства доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся- ця, і на черзі стоїть питання про прийом України. Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду України, а про допущення українського народу, яко суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я думаємо, що кожний український патріот, а особливо відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого боку звернеться про прийняття українського народу до Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер- жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте суверенність українського народу, то ваше таке тепе- рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…
В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту- ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад- ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.
І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:
«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними партіями».
І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українсь- кого, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федера- цію з москалями грамоту написав…
От тільки автори представлень мов очі позав’язува- ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб- лічно казав:
— Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може вря- тувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо- рів до чесного вирішення українського питання, я вва- жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра- терські відносини… В той момент, коли Україна пере- буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз- відки підтримки, говорити про федерацію з Велико- росією, яка не існує і має значно менше шансів існува- ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит- тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува- ти свій рідний край до провалля…
А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу- мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного,
їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро- дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях
«Лозанської газети» пробував докричатися:
— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо- кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден- ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон- ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані- зована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керува- тися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…
Закружляло, замело в суперечках серед емігрант- ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок, кружляв той вихор, аж очі сліпив.
Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс, інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду зву- чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від над- дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо — український голодомор — сором’яз- ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…
