«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Головним ханом Бату не удало ся стати й він зістав ся з своєю ордою кочувати в каспійсько-азовських степах. Ханський двір отаборив ся на нижній Волзі, де потім заявило ся цїле місто Сарай (коло теперішнього міста Царева). Орди підвластні розложили ся в степах до самого Дніпра. Бату вислав до князів, аби приїздили до нього з поклоном, на знак своєї покори, й розіслав своїх людей збирати дань з „улусів" — тих країв, які вважав собі підвластними. Для східньої України, як і земель великоруських почала ся темна і гірка татарська. доба.
38. Татарщина
Тим часом як на чутку про прихід Татар замикали ся міста, а князї, бояре і всякі иньші значні й богаті люде розтїкали ся куди видко, в тойже час знаходили ся люде, оселї й цїлі краї, які думали скористати з сього перелому, сього пополоху, з сеї руїни старого житя. Користаючи з того страху, якого нагнали Татари, хотїли вирвати ся вони з старого князівсько-дружинного устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядників, не знати боярства з його правами на землю, кріпацтва, невиплатних довгіві й тяжких одробітків, не терпіти від безконечних княжих усобиць, насильств і поборів княжих військ…
Сі люде цілими громадами піддавали ся Татарам, мабуть іще під час першого переходу Бату через Україну (зимою 12401 р.). Вони обіцяли давати Татарам данину збіжем, бути під їх безпосереднею властю в покорі і послуху, і не хотїли більше знати ніяких князїв: хотїли правити боярами, особливо на печатках, поки хани мали більшу власть в Орді, держали в порядку своїх людей і не позволяли їм кривдити „татарських людей". На податки, на хозяйство пеьно таки навіть лекше їм було під Татарами як під своїми князями та боярами. Але бобрам, вищим духовним і всяким богатим людям, що привикли жити під особливою опікою й захистом князїв і дружин, під татарською зверхністю ставало дуже непривітно, як упав князівсько-дружинний устрій. І вони переходили звідси тули, де далї держав ся княжий устрій—на північ, або в західні українські землї. Виходили й несли з собою книги, святощі, образи, твори штуки, памятки й здобутки тутешнього культур-
110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Даниловича, уживана його внуком.
ного житя. І Поднїпровє хоч не пустїло зовсім, хоч простий, робучий нарід тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далї, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймала ся в своїх інтересах вище справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, ікон, риз і всяких дорогих окрас. Нікого не інтересувала історія тутешнього житя, і тому ми так мало про нього знаємо.
39. Король Данило
Старе житє політичне, громадське й культурне після упадку Поднїпровя мало у нас захист і прибіжище тільки в Українї західнїй, в державі Галицько-волинській. Саме тепер вийшла вона з внутрішніх замішань, стала міцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвім поході, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри підтримували против Романовичів, і по сїм настав спокій. Данило взяв собі Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так і потім брати жили в незвичайній згоді і тіснім порозумінню, так що того поділу між ними не було слїдно й обидві землі були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешніх відносин. Навіть питаннє про татарську зверхність—чи має хан і орда Татарська вдасть також над західньою Україною, якийсь час зіставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собі від Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як він не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусїв їхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гірким чутем оповідає вірний Данилови літописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому:
Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дістав від хана подвержденнє своїх прав на свої землі, але за те мусїв признати себе татарським — холопом, підручником.
„І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини, плакали ся з його обиди, але ще й більше тішили ся, що вернув ся цілий".
Хоч гірко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже зміцнила його становище. НЇхто з сусідів не важив ся тепер зачіпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тоді трясла ся ціла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захід.
Данило одначе не мирив ся з підданством Татарам і ждав тільки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити сей рух і татарську зверхність, що на тім руху опиралась. Під час своєї подорожи до Татар Данило стрів ся з послами від папи, що їхали до хана, і ті богато йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнські держави Европи. Вони радили удати ся під опіку папи і Данило в братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але папа помочи не міг дати, натомість заохочував прийняти віру католицьку, себто змінити те в чім ріжнила ся від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше що ті переговори про прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В докір Данилови і його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обіцював поміч „меча святого Петра", але Роман на те не звабив ся: він показав свій меч папському послови й сказав, що поки має власний, чужого меча не потрібує.
Відносини з Татарами у Данила тим часом на стільки вже попсували ся, що й стративши надію на своїх сусідів, Угрів і Поляків, Данило власними силами рішив ся почати війну з Татарами. 1254 р. вислав він свої полки на „людей татарських" на Побоже і Погорину, другого року воював підвластні Татарам громади над Случею і Тетеревом. Громади не піддавали ся, а й піддавши ся на ново відпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то він може зовсім зруйнувати полїтичне житє України, завзяв ся знищити його.
За Данилові походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похід на Волинь; але його сили були для сього за слабкі.
Се оповіданнє дбаємо в пізнїйших записях; про зносини папи з Романом не маємо сучасних звісток. Можливо, і такі зносини були, але чи папа справдї обіцяв Романови корону, не можемо знати.
Тоді з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим військом. Але не покладаючи ся на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводив ся з ними по гіриятельськи, називав „мир-никами", ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, що йде походом на Польщу через Волинь, і приступивши до волинської границі, післав до князів, щоб стріли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсїм не приготовані, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городім, зробили свою землю безборонною від Татар. Не осмілили ся противити ся, бувшії й руках Вурундая; мусїли піс.іати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зістало ся не зруйноване князї натякнули тутешньому намісникови, аби не послухав їх людей—і той догадавсь і не піддавсь Татарам,
