Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Тепер ти вже перебрав, — укотре зойкнула Марія й вибігла до клозету.
— Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? — здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: — Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.
— А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, — буркнув Травка.
— Чому саме вас? — здивувався Болек. — Ви якісь обрані, чи що?
— Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, — пояснила Мілька.
— Кожне покоління втрачене, — понуро ствердив Болек. — І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.
— Але колись вони цього не відчували, — озвалася Вікторія. — Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.
— Вона не мала часу думати про самотність, — пояснив Болек. — Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.
— Але якщо вона цього не знала…
— Ну так, невідомість — це найліпший із психотропів, — Болек усміхнувся. — Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.
І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.
— Чого ти нині такий смурний? — запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.
— Проблеми на роботі, — буркнув Болек, вводячи мені ліки. — Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?
— Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, — підказала Вікторія. — Найкраще в отих, що про види, що зникають.
— А що саме сталося, Болеку? — оговтався Травка.
— О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.
— Черговий експерт з нашого покоління, — ущипливо сказала Марія.
— Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.
— Я знаю, — усміхнувся Травка. — Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.
— Але якщо серед нас таких немає, — скромно ствердила Мілена, — то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.
— То ти нам розповіси? — попросила Вікторія. — Тобі полегшає, а ми дізнаємось, як виглядає справжнє життя.
— Гаразд, — Болек зручно вмостився в єдиному фотелі. — Я постараюся розповісти якнайкоротше і по можливості якнайбарвистіше, але не обіцяю, що це буде нагадувати рекламу чіпсів.
— Болеку!!! — гукнули ми хором.
— Ну так от, викликали мене вчора вночі до пацієнта. Його син гарчав у слухавку, що справа термінова і щоб ми швидше підіймали свої дупи, бо інакше він нам вуха пообриває. Ми виїхали на виклик. Через сім хвилин були на місці. Але ще якийсь час бовваніли, милуючись плодами божевільної уяви архітектора будинку, до якого нас викликали. По правді, там було дослівно все: галереї, колони, вітражі, грецькі статуї й гіпсові сарни. А також шпичасті вежі з мідною покрівлею. Там і справді було на що подивитися. Врешті Ярек оговтався й подзвонив до брами. Нам відчинила жінка, зодягнена, як покоївка із серіалу, і наказала почекати, поки вона зажене ротвейлерів до вольєра. Загнала, і по доріжці, посипаній рожевою рінню, ми зайшли до мармурового холу. Чекаємо хвилину, три, п’ять. Нарешті син пацієнта зволив вийти зі свого кабінету. Тільки заради того, щоб сказати нам, що ми мусимо й далі чекати, поки він закінчить ділову розмову.
— І ти це проковтнув? — здивувався Травка.
— Я зразу вивалив усе, що думаю. Що спочатку він наказує нам мчати, а тепер влаштовує якісь бавлянки. На що почув, що це він тут диктує умови. Бо, по-перше, він у себе вдома, а по-друге, є президентом закордонного концерну.
— А також скінченим хамом і придурком, — завершила Мілька, зворушена до глибини душі.
— Тож ми чекали в холі, вслуховуючись у заспокійливий плюскіт фонтана. Зізнаюся, що це мене трохи вгамувало. Мушу влаштувати такий у себе на станції, хоч хлопці і лякають, що, коли слухаєш цей плюскіт, частенько ганяєш до клозету. А крім того, це мала б бути портативна модель, щоб умістилася на столі в ординаторській. — Болек намацав у кишені блакитної лікарської блузи маленький аркушик і став щось креслити ручкою — подарунком від однієї фармацевтичної фірми. — Може, завбільшки з якийсь слоїчок з-під сметани…
— Болеку, — застережливо цитьнув Травка.
— Ага. Тож слухаємо ми це дзюркотіння, слухаємо. Нарешті президент закінчив розмову і відпровадив нас до кімнати. На жаль, було надто пізно. Старий помер на унітазі, з газетою в руках.
— Жахливо, — притлумленим голосом прошепотіла Марія.
— Але досить поширено. Багато людей так кінчає.
— І що ти зробив? — запитала Вікторія.
— Те, що й завжди в такій ситуації. Виписав свідоцтво про смерть. Ярек витяг чотки, чим тільки розлютив президента. Чувак запінився, що, мовляв, ми вбили його батька й таке інше. А нині зателефонував на станцію й поскаржився, що ми вкрали у нього з лазнички пінку для гоління. Диспетчерка його висміяла, але самі розумієте, — зітхнув Болек, — це все ж таки стрес.
— От дурний чувак, — сказала Вікторія. — Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.
— Якої я не брав, бо користуюся гелем, — додав Болек, бавлячись стетоскопом. — Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.
— Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? — не повірив Травка.
— Може, й називав, — зізнався Болек, — але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.
— Рік тому ти говорив про нього іншими словами.
— Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, — пояснила Вікторія. — Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.
— Може, він і справді його мав, — сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.
— Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.
— Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, — зронив Болек. — Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.
— І ви їхали?
— Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.
— Непогано той дідусь улаштувався, — сказала Мілька.
— Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.
— Цікаво, що це за умови, — зацікавилася Вікторія.
— Нецікаво, — буркнув Болек. — «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.
— То як же він жив, той Полуниця? — здивувалася Марія. — Що їв?
— Напевно, вже не ікру й трюфелі, — втрутилася Мілька.
